Розділ 35

Похмура, дощова ніч. Групи Шелбі, мов привиди, оточили старий цегельний завод на околиці. Сигнал — і вони увірвалися всередину одночасно з усіх входів.

Всередині пахло вогкістю, мишами та... порожнечею. Приміщення було пустим. Але не безмовним.

— Бос! — гукнув один з хлопців. — Гляньте!

На ящику, що стояв посеред найбільшого приміщення, лежав бруднаний, зім'ятий аркуш паперу. Майкл підійшов першим. Його пальці, зазвичай такі впевнені, тремтіли, коли він розгортав записку.

«Ваша дівчинка більше не ваша. Обмін скасовано. Вона знайшла собі нового сімейство. Наш ватажок вирішив взяти її за дружину. Вона буде під захистом «червоних». Забудьте про неї. Якщо наблизитесь — отримаєте її труп у подарунок.»

Повітря вирвалося з легенів Майкла з різким, сичачим звуком. Він не кричав. Він завмер, і ця тиша була страшнішою за будь-який викрик. Його обличчя здалилося з попелу.

— Тут кров! — гримнув Артур з іншого кутка. Він стояв над залізною трубою, привареного до стіни. На підлозі біля неї була темна, майже чорна пляма. А на самій трубі висіли кайданки. Не старі й іржаві, а нові, з потужним замком. І на їхньому краю також були сліди крові.

Майкл підійшов. Він не дивився на кайданки. Він дивився на пляму на підлозі. Він уявив собі її тут. Прикуту. Знову поранену. Самотню. А потім їй сказали, що її віддають заміж за якогось бандита вдвічі старшого за неї.

Його тіло напружилося, немов перед вибухом. Він повільно обернувся до братів. У його очах не було ні люті, ні страху. Була лише абсолютна, космічна порожнеча.

— Вони... — він почав, і його голос був чутим ледве, але кожне слово падало, наче камінь у глибоку криницю. — Вони прикували її. Вони мучили її. А тепер вони хочуть зробити з неї... дружину. Своєму ватажку.

Він зробив крок уперед, і навіть Артур мимоволі відступив.

— Мені більше не цікава війна, — сказав Майкл. — Мені не цікава територія. Мені не цікана помста.

Він зупинився, і його погляд обвів усіх присутніх, випалюючи кожну букву в їхній свідомості.

— Я збираюся знайти їх. Усіх. І я збираюся стерти їх з лиця землі. Не залишиться ні сліду. Ні імені. Ні спогаду. Вони просто зникнуть. А того, хто посмів назвати її своєю нареченою... — він на мить закрив очі, і коли відкрив їх знову, вони були схожі на провалля в пекло, — я знищу його власними руками. І змушу його дивитися, як гинуть всі, кого він колись знав.

Він повернувся і пішов із приміщення, не озираючись. Його рішення було прийняте. Війна закінчилася. Почалося винищення. І Шелбі, навіть такі жорстокі та звиклі до насильства, як Артур, розуміли — вони щойно стали свідками народження чогось набагато гіршого. Не гангстера. Не бізнесмена. А хлопця, який у 25 років, став чоловіком, який пішов на війну. І не було сили у світі, здатної його зупинити.