Розділ 33

Два дні. Сорок вісім годин. Для Шелбі, що готувалися до війни, це була вічність. У маєтку повітря гуло від напруження, змішаного з подивом і прихованою злістю.

Томас не коментував втечу брата. Він просто взяв на себе повне керівництво, його розпорядження стали ще лаконічнішими, а погляд — ще холоднішим. Але вночі, коли всі розходилися, він стояв у кабінеті і пив один, дивлячись на порожній стілець Майкла.

Артур гримів і лаявся, зриваючи злість на всіх, хто потрапляв під руку. Він не розумів. Війна на носі, а Майкл, розумник, той, що завжди мав план, просто зник.

Джон був розгублений. Він шукав очі Вероніки, намагаючись прочитати в них відповідь, але бачив лише кам'яну маску.

А Вероніка... Вероніка не показувала нічого. Вона перев'язувала рану сама, відмовляючись від допомоги Полі. Вона їла за столом мовчки, не реагувала на провокації Артура. Вона навіть тренувалася з Лео в залі, ігноруючи біль у плечі, що розривав її на частини. Але її розум працював безперервно.

Чому?

Це питання горіло в ній яскравіше за рану. Він просто взяв і поїхав. Залишив її. Після всіх своїх слів про «назавжди», про те, що вона «його», після цього поцілунку в саду... він просто зник.

Обурення кипіло в ній, змішуючись з гострим, принизливим почуттям відкинутості. Він відмовився від неї. Її, колишню шпигунку, яка ризикнула всім, щоб попередити його родину. Її, яка ледь не померла за них.

Але глибше, під обуренням, крився холодний, аналітичний страх. Що, якщо він дізнався щось? Щось гірше за загрозу «червоних»? Що, якщо він просто зрозумів, що вона — занадто багато клопоту? Що вона того не варта?

Вона згадала його обличчя в саду, коли він цілував її. Там не було сумніву. Там була... пристрасть. Власність. Але ще раніше, коли вона сказала йому про тренування з Лео... він відповів не одразу. Він завмер.

І тоді до неї прийшло інше, жахливіше усвідомлення. Лео. Він говорив з Майклом. І невдовзі після цього Майкл зник.

Що сказав їй дядько? Попередив його про її впертість? Сказав, що вона не буде слухатися? Але тоді б Майкл не втік. Він би зачинив її на ключ, намагаючись зламати.

Ні. Це було щось інше. Щось, що змусило Майкла Грея, найрозсудливішого з братів, втратити контроль.

На другий день вона знайшла Лео в бібліотеці.
— Що ти сказав йому? — запитала вона прямо, без прелюдій.

Лео подивився на нею з тим знайомим, сумним розумінням.
— Я сказав йому правду, донько. Твою правду.

Вона завмерла, серце закалатало.
— Яку правду?

— Скільки тобі років, — тихо сказав Лео.

Повітря вилетіло з її легень. Ось воно. Сімнадцять. Неповноліття. Для такого чоловіка, як Майкл, з його амбіціями, з його бажанням контролю, це було немов причетність. Гріх. Слабкість.

Він не втік від неї. Він втік від себе. Від того, ким він став через неї.

Обурення в ній раптом згасло, залишивши після себе лише гірку, холодну порожнечу. Він не відмовився від неї. Він відмовився від того, що вона зробила з ним. І в цьому була гірша зрада.

Вона повернулася до своєї кімнати, зачинилася і стояла там, дивлячись у вікно на дорогу, по якій він поїхав. Тепер вона знала. Але це знання не принесло спокою. Воно принесло новий біль. Біль від усвідомлення, що та зв'язок, що почав формуватися між ними, був такою крихкою, що розсипався від однієї цифри.

Але десь у глибині душі, під шаром болю та гніву, прокинулася її звичайна, невгамовна зухвалість. Добре, Майкле Грей, подумала вона. Ти втік, бо я виявилася занадто юною для твоєї іграшки у володіння? Чудово. Але війна не закінчилася. І я теж.

Вона повернулася від вікна. Її обличчя було спокійним. Вона збиралася бути корисною. Показати їм усім, що може бути не тільки проблемою, але й рішенням. А коли він повернеться... коли він повернеться, він побачить, що та «дитина», від якої він втік, встигла вирости. І вже не потребує його дозволу, щоб бути сильною.