Розділ 32 (Від Майкла)

Машина Майкла зірвалася з місця з пронизливим screech гуми, немов тікаючи від самого будинку. Вітер свистів у щілинах, але він не чув нічого, крім гучного барабанного бою власних думок.

Сімнадцять.

Це слово лунало в його голові навпростець, зливаючись з ритмом двигуна. Він згадував кожен дотик, кожен погляд, кожну зухвалу усмішку. Вона вела себе не як дитина. Вона була сильнішою, гострішою, небезпечнішою за багатьох дорослих. Але цифра залишалася незмінною. Сімнадцять. Він перетнув межу, навіть не знаючи про її існування.

Він гнав по пустельній дорозі, намагаючись втекти від образу її обличчя, від пам'яті про тепло її тіла, від власного потягу, який раптом став огидним. Він, Майкл Грей, який завжди все контролював, опинився в пастці власних емоцій та обставин.

Сімнадцять.

Це знищувало все. Його право на неї. Його впевненість. Його плани. Як він може дивитися їй в очі? Як може вимагати підпорядкування? Як може називати її своєю?

Він зупинився на узбіччі, вискочив з машини і вдарив кулаком по даху. Залишився вм'ятину. Біль у суглобах був реальним, знайомим. Але він не міг втекти від болю всередині.

Він залишив їх усіх. Напередодні війни. Коли кожна пара рук, кожен холодний розум були на вагу золота. Він залишив Томаса, Артура, Джона. Він залишив Полі розбиратися з наслідками його втечі.

А головне — він залишив її. Ту, заради якої, як він думав, він це все робить. Ту, яку він намагався захистити, привласнивши собі.

Тепер він не міг навіть цього. Привласнення раптом стало злочином.

Він сів на пасажирське сидіння, схопившись за волосся. Що він робить? Він завжди був розсудливим. Завжди мав план. А зараз... втікав. Як наляканий хлопчик.

Але він не міг повернутися. Не зараз. Не з цим знанням. Йому потрібен був час. Простір. Щоб перезмислити все. Щоб знайти нові правила гри, де він не буде виглядати монстром у власних очах.

Він завів машину і знову рушив у темряву. Не в місто. Геть. Кудись, де ніхто не знатиме його як Майкла Шелбі. Де він зможе на кілька днів перестати бути тим, ким був.

Але він знав — втекти неможливо. Війна чекатиме не буде. А вона... вона не буде чекати. Вона вже, напевно, стоїть з піднятим підборіддям і цією своєю самовпевненою посмішкою, питаючи, куди подівся її тюремник.

І ця думка була одночасно і нестерпною, і дивною заспокійливою. Бо якою б не була правда, Вероніка не була тією, хто зламається. Навіть якщо він сам — зламався.