Розділ 30

Світанок застав маєток Шелбі в напруженій тиші. Повітря було густим від невиговореного. Вероніка прокинулася від тупого, пульсуючого болю в плечі. Вона лежала у незнайомій кімнаті, чистий бинт щільно обтягував рану. Спогади поверталися уривками: бійка, ніж Кемпбелла, обличчя Майкла, спотворене лютью.

Двері відчинилися без стуку. Увійшла Полі з підносом, де стояла чашка бульйону та шпилька морфію. Її погляд був таким же гострим, як завжди, але без відвертої ворожості.

— Ти жива, — констатувала вона, ставлячи піднос. — Тобі пощастило. Якщо це можна назвати удачею.

— Кемпбелл? — хрипко запитала Вероніка.

— Живий. Поки що, — відповіла Полі, набираючи морфін у шприц. — Майкл забрав його з собою. Я не знаю, куди, і не хочу знати. Відкрий рот.

Вероніка послухалася. Гіркий присмак морфію принесли тимчасове полегшення, змиваючи гострі краї болю. Полі присіла на край ліжка.

— Він приніс тебе сюди, весь у твоїй крові, — сказала вона тихо. — Я не бачила його таким... неконтрольованим, з тих пір, як він повернувся з війни. Ти змусила його втратити контроль. Це небезпечно. Для всіх.

— Я не хотіла... — почала Вероніка.

— Я знаю, — різко перервала Полі. — Але це не має значення. Тепер ти тут. І ти його. Він не відпустить тебе. Навіть якщо ти захочеш. Ти розумієш, на що натрапила?

Вероніка мовчки кивнула. Вона розуміла.

У цю миту двері знову відчинилися. На порозі стояв Майкл. Він був чисто виголений, у чистому костюмі, але під очима у нього лежали темні тіні. Він пахнув милом і холодною сталевою люттю.

Полі, не кажучи ні слова, підвелася і вийшла, зачинивши за собою двері.

Майкл підійшов до ліжка. Він не торкався її. Він просто стояв і дивився, немов переконуючись, що вона дихає.

— Кемпбелл... — знову спробувала вона заговорити.

— Не турбуйся про Кемпбелла, — він перервав її. Його голос був рівним, але з підтекстом, що лякав. — Він більше ніколи нікого не торкнеться. 

Він зробив крок уперед. 

— Ти залишишся тут, — сказав він. Це не було пропозицією. — Ти більше не живеш у тій кімнаті. Ти живеш тут... з нами.

— Майкл, я... — вона намагалася знайти слова, щоб оскаржити це, але морфін та його погляд паралізували її волю.

— Будь ласка, — він сказав просто. — Ти ризикнула всім заради нас. Тепер ми ризикуємо всім заради тебе. Ти — частина цієї родини тепер. Як би ти до цього не ставилася. І я... — він зробив паузу, і вперше його голос дав тріщину, видавши ту божевільну напругу, що кипіла в ньому. — Я не дозволю нікому забрати тебе. Ніколи.

— Спи, — сказав він. — Завтра починається війна. А ти тепер на нашому боці. Назавжди.

Двері зачинилися, але його слова повисли у повітрі, наче виклик. Назавжди. Контроль. Володіння. Це мало б лякати. Це мало б викликати опір. І спочатку вона відчула іскру страху. Але потім щось інше — знайомий, гострий присмак зухвалості.

Вона не підкорюється. Ніколи не підкорювалася. Майкл Грей, з усією його владою та небезпекою, ще не усвідомив, з ким має справу. Він думав, що приніс її до свого лігва і тепер вона його. Але він помилявся.

Кутки її губ поповзли вгору у ледь помітній, самовпевненій посмішці. Біль у плечі був різким, але розум залишався ясним. Він може наказувати. Може намагатися контролювати. Але якщо він спробує замкнути її у золотій клітці, навіть з найкращими намірами, вона не буде благати про свободу. Вона просто посміхнеться й зробить по-своєму.

Війна? Так. Вона буде воювати. Поруч із ними. Але не як їхня власність. А як рівний. Небезпечний, незалежний партнер. І Майклу рано чи пізно доведеться це зрозуміти.

Вона закрила очі, відчуваючи, як морфін розтікається теплом по венах. Але не почуття покори, а тихий, холодний план почав формуватися в її свідомості. Він отримав її тіло. Він навіть отримав її союз. Але її волю? Ніколи.

Назавжди? — подумала вона. — Ми побачимо, Майкле Грей. Ми побачимо.