Розділ 27

Кабінет Томаса Шелбі, залитий холодним ранковим світлом, нагадував штаб перед вирішальною битвою. Томас сидів за столом, незворушний, як завжди. Артур, похмурий і з похмілля, впирався кулаками в стілець. Джон, ще не оговтавшись, тупив у стіну. Полі, одягнена з ідеальною суворістю, стояла біля каміну, її гострі оці скакали з одного обличчя на інше, виловлюючи найменші деталі.

Майкл почав без прелюдій, викладаючи суть: зрада Кемпбелла, загроза «червоних», неминучий напад.

— І як тобі це стало відомо? — холодно запитав Томас, його погляд, немов лезо, вп'явся у Вероніку, що стояла осторонь.

Але першою встромила своє лезо Полі. Її голос був різким, наче удар батога:
— Так, я б теж хотіла це знати. А ще я б хотіла знати, що за дивні звуки лунали минулої ночі з кімнати Майкла. — Всі очі перевелися на Майкла. Він не заперечував, лише кинув швидкий, важкий погляд на Вероніку. — І що ця... особа робить на нашій сімейній нараді?

Томас, не відводячи погляду від Вероніки, повільно промовив:
— Відповідай.

Атмосфера нагніталася. Вероніка відчула, як руки стискаються в кулаки. Але перед нею встав Майкл.

— Вона тут, тому що вона.. стала нашою єдиною попередницею, — сказав він різко. — А щодо того, як вона дізналася... — Він зробив паузу, зважуючи слова. — Вона дізналася, тому що пішла до Кемпбелла сама, під виглядом наївної дівчини, що шукає захисту. І він роззявив рота. А щодо її справжньої мети... — Він глянув на Вероніку, немов шукаючи останню згоду. Вона мовчки кивнула. — Її звуть Вероніка. Вона не експерт з коней. Вона прийшла до нас, щоб викрасти боргове зобов'язання свого дядька, Лео.

Тиша, що впала в кабінеті, була гучнішою за будь-який вибух. Артур випучив очі. Джон витріщився. Обличчя Томаса залишалося кам'яним, але в очах блиснула небезпечна іскра.

Полі ж не витримала.
— Що?! — її викрик пролунав, наче постріл. Вона різко рушила до Вероніки, обличчя перекривився від люті. — Ти... шпигунка! Зрадниця! Я так і знала! Я бачила це в твоїх очах!

Вона замахнулася, але Артур, гримнувши «Полі!», вхопив її за руку, утримуючи на місці.

— Дай їй говорити, — буркнув він, дивлячись на Вероніку не з гнівом, а з похмурою цікавістю.

Вероніка, відчуваючи, як серце б'ється об ребра, зробила крок уперед. Її голос був тихим, але чітким:
— Я не зрадниця. Я прийшла з конкретною метою, це правда. Але я не працюю на ваших ворогів. Мій дядько... ним маніпулюють. Йому погрожують. І тепер я розумію — це частина того ж плану, щоб знищити вас. Я розкрила себе не тому, що програла. Я розкрила себе тому, що хочу зупинити ту саму силу, що загрожує мені і моєму дядьку. Я... вибачаюсь за обман. Але я не буду брехати і говорити, що жалкую про це. Я зробила те, що мала зробити для свого єдиного родича.

Вона дивилася прямо на Полі, не відводячи очей.
— Я не можу обіцяти вам сліпу вірність. Але сьогодні наші інтереси збіглися. Ваш ворог — це тепер і мій ворог. І я знаю, як знайти Кемпбелла і змусити його говорити. Я пропоную вам союз. Не підкорення, а союз.

Томас нарешті порушив мовчанку. Він не дивився на її вибір одягу, не згадував про минулу ніч. Він бачив лише стратегічну вигоду.
— Лео, — вимовив він. — Де він?

— У безпеці, — відповіла Вероніка. — Я можу його знайти.

— Добре, — сказав Томас. — Тоді ось що ми зробимо. — Його погляд обвів усіх присутніх. — Ми знаходимо Лео. Ми привозим його сюди. Потім ми влаштовуємо невелику... бесіду з комісаром Кемпбеллом. І потім ми готуємося до війни. А ти, — він глянув на Вероніку, — будеш нашим козирем. Бо ти єдина, хто бачив ворога в обличчя.

Союз був укладений. Крихкий, недовірливий, сповнений минулих образ та невиговорених звинувачень. Але це був союз. І в цій кімнаті, серед сім'ї гангстерів, колишня шпигунка знайшла своє місце. Не як слуга, а як рівний. Небезпечний, непередбачуваний, але життєво необхідний партнер.