Розділ 25

Вони не поспішали. Поцілунок був лише початком, ключем, що відкрив шлюзи довго стримуваних емоцій. Коли їхні губи розірвали контакт, повітря навколо здавалося густим, насиченим електрикою. Майкл не віддалився. Він провів долонею по її щеці, далі — по шиї, пальці зачіпали оголене плече, де ледь тремтіла шкіра.

— Ти така холодна, — прошепотів він, і його дихання палило її.

— Не збираюся заперечувати, — вона відповіла, і її голос звучав трохи хрипко.

Він усміхнувся — повільно, майже непомітно, але в очах горів вогонь. Він зняв свій піджак і накинув його на її плечі. Тепло від тканини, що зберігала жар його тіла, обволокло її. Це був жест турботи, але в його очах читалася інша мета — бажання розкрити її, відчути шкіру під сукнею.

Він знову поцілував її, але тепер його губи проклали шлях до шиї, до ключиці. Кожен дотик його губ був обіцянкою, кожен подих — запевненням. Її руки міцно трималися за його сорочку, немов боячись, що реальність розсіється, якщо вона його відпустить.

— Майкле... — прошепотіла вона, коли його пальці знайшли блискавку на спині сукні.

— Ти впевнена? — він запитав, зупинившись на півдорозі. Його очі шукали в її погляді остаточну згоду. Не ту, що була в гніві чи відчаї, а спокійну і усвідомлену.

Вона не відповіла словами. Вона сама розстібнула блискавку. Шовк зісковзнув з її плечей, і холодне повітря торкнулося спини, але його погляд був гарячішим за будь-яке сонце. Він зняв з неї піджак, і сукня зім'ятим темно-червоним хмарою впала на підлогу балкона.

Він узяв її на руки — міцно, без вагань, як тоді в лісі. Але тепер у цьому не було необхідності. Тепер це було бажання. Він заніс її до кімнати, де пахло дорогим тютюном, деревом і ним. Він поклав її на ліжко, і його тіло накрило її, як жива ковдра, що захищає від всього світу.

Не було поспіху. Були тільки дотики, що розпалювали вогонь, шепоти, що розповідали історії без слів, і погляди, що говорили більше, ніж будь-які обіцянки. Вони досліджували один одного, як мандрівники, що знайшли довгоочікуваний оазис. Кожен шрам на його тілі, кожна лінія на її шкірі — все це ставало частиною їхньої спільної таємниці.

Коли вона задихалася, чуючи своє ім'я на його губах, вона розуміла — це не втеча. Це було падіння. Вільне, усвідомлене падіння в безодню, ім'я якій було — Майкл Грей. І в цій безодні не було страху, тільки свобода.

Пізніше, коли ніч почала відступати, розписуючи небо першими блідими фарбами, вони лежали сплутані, як коріння одного дерева. Її голова лежала на його грудях, і вона слухала, як б'ється його серце — міцно і ритмічно.

— Завтра, — знову промовив він, але тепер це слово не лякало.

— Завтра, — повторила вона, проводячи пальцями по шраму на його грудях.

Вони не будували плани. Не давали обіцянок. Вони просто були. Двоє сильних, поранених хижаків, що знайшли тимчасовий затишок один в одному. Але кожен з них усвідомлював — тепер їхні шляхи сплелися назавжди. І коли сонце зійде, їм доведеться разом зустріти новий день. Але ця ніч належала лише їм.