Розділ 24

Вони стояли на холодному мармурі балкона, відокремлені від бенкетного галасу товщею скла. Повітря було чистим і морозним, а над головою розкинулося неймовірне зоряне полотно, таке яскраве вночі далеко від диму міста. Вероніка, схилившись на перила, відчувала, як алкогольне тепло розливається по тілу, змиваючи залишки люті та страху. У руці вона тримала келих із темно-рубіновим вином, немов шматочок тієї самої ночі.

Майкл стояв поруч, опершись плечем о стіну, і пив віскі. Тиша між ними не була незручною. Вона була густою, насиченою усвідомленням того, що сталося, і того, що їх тепер чекає. Вони були змучені, знесилені, але об'єднані новою, небезпечною таємницею.

— Завтра, — тихо промовив Майкл, і його голос порушив нічну тишу, — буде війна.

Вероніка кивнула, не відводячи погляду від зірок.
— А сьогодні... сьогодні ще ніч, — сказала вона. І в цих словах було і визнання, і запит.

Він обернувся до неї. Місяць освітлював його профіль, роблячи його риси ще гострішими.
— Ти права. Сьогодні — ніч. І ми заслужили хоч трохи миру.

Він поставив свій келих на перила. Потім обережно взяв її келих з рук і поставив поруч. Її пальці, раптом порожні, ледве тремтіли.

— Вероніко, — прошепотів він, і її ім'я в його устах звучало як останній акорд перед музикою.

Він не поспішаючи, давши їй час відступити, нахилився. Вона не відступила. Вона закрила очі, коли його губи торкнулися її.

Це не був ніжний поцілунок. Це була пристрасть, що довго стримувалася. Поцілунок, сповнений усією напругою їхніх ігор, всією небезпекою, що нависла над ними, всім невисловленим тяжінням, що клекотіло між ними з першого погляду на балі. Він був глибоким, відчайдушним, немов він намагався висмоктати з неї весь біль, весь страх і залишити тільки себе.

Вона відповіла йому з такою ж силою. Її руки піднялися і вплелися в його волосся, притягуючи його ще ближче. Всі бар'єри, всі маски, весь контроль — все це розвіялось, як дим. Залишилися тільки вони — зрадлива боржниця і небезпечний гангстер, знайшовши тимчасовий притулок один в одному під холодними зірками Бірмінгема.

Коли вони нарешті розірвали поцілунок, їхні дихання злилися в єдине хвилювання, що виривалося у вигляді білих хмаринок на морозному повітрі. Він притулив її лоб до свого, і вони стояли так, немов намагаючись відновити зв'язок із реальністю.

— Завтра, — повторив він, але тепер це звучало не як загроза, а як обіцянка. Обіцянка того, що вони тепер — одна команда.

— Завтра, — погодилася вона, і в її голосі була нова, спокійна рішучість.

Але сьогодні була ще ніч. І вони вирішили прожити її до останньої миті, забувши про все, крім тепла один одного.