Розділ 21.2

 Таксі під'їхало до похмурої могутності маєтку Шелбі. Годинник показував одинадцяту вечора, але будинок не спав. Важкі дубові двері були розчинені навстіж, і з глибини несівся приглушений, але настирливий ритм джазу та галас голосів.

Вероніка, у своїй темно-червоній сукні, що тепер здавалася забарвленою в колір люті, швидко пройшла крізь вестибюль. Вона не збиралася чекати запрошення. Її вела туди жахлива інформація та палаюче обурення.

У великій вітальні, залитій димом тютюну та запахом дорогого алкоголю, йшла бенкетна розправа. Музика грала, пари танцювали, або просто тісно притискалися одна до одної в затінках. І перше, що вона побачила — Томас Шелбі. Він стояв біля каміну, його губи були щільно притиснуті до губ блідої білявки в кричущо-червоній сукні. Він не просто цілував її; він робив це з холодною, майже механічною відсутністю, навіть не помітивши появи Вероніки.

Трохи далі Артур, червоний від випивки та емоцій, гучно сміявся, обіймаючи двох дівчат одночасно, а Джон, з сигаретою в зубах, весело щось кричав, змагаючись у голосності з музикою.

Ця картина безтурботного марнотратства, коли її дядько та вся їхня імперія могли ось-ось зруйнуватися під ударом «червоних», викликала в ній хвилю такої сліпої люті, що в очах потемніло. Вони грали, наче нічого не сталося! Де Полі? Де Майкл?

Вона кинулася до сходів, ігноруючи веселий натовп. На підході до другого поверху до неї причіпився напідпитку молодий чоловік у дорогому, але зім'ятому костюмі.

— Ей, красуньо! Не потанцюєш? Така гаряча... — він простягнув руку, щоб обійняти її за талію.

Це була остання крапля. Вся її злість, страх і розпач знайшли вихід. Вона не сказала ані слова. Рух був швидким і економним. Вона схопила його зап'ястя, різко викрутила, змусивши скривитися від болю, і потужним ударом ноги в щиколотку збила його з ніг. Він гучно упав на паркет, репетуючи.

Вероніка навіть не сповільнилася. Вона йшла далі, прямуючи до кімнати Майкла. Її серце билося часто, але руки не тремтіли.

Двері в його кімнату також були відчинені. Вона увірвалася всередину. Майкл сидів у кріслі, з келихом віскі в руці. Напроти нього, на краю ліжка, сиділа жінка років тридцяти з ідеально укладеним чорним волоссям і яскраво-червоною помадою. Вона щось розповідала, і Майкл посміхався її словам — не тим своїм справжнім посмішкою, а тією, веженою та відстороненою.

«Невже це твій тип?» — промайнуло в голові у Вероніки з гострою зневагою.

Обидва подивилися на неї. Жінка злякано встала. Майкл лише підняв брови, але не зрушився з місця.

— Я... я, мабуть, піду, — прошепотіла жінка, кидаючи на Вероніку оцінюючий погляд. — Час оплачено. Я буду працювати з вами наодинці.

Вероніка не стала нічого пояснювати. Гнів і відчай дали їй нову, божевільну ідею.
— Не турбуйся, — холодно сказала вона, входячи в кімнату. — Мене теж оплачено.

Жінка з чорним волоссям виглядала збентеженою, але потім пожала плечима, ніби таке траплялося. Вона підійшла до програвача і знову ввімкнула музику — повільний, томний блюз.

— Ну що ж, — сказала вона, починаюти плавно рухатися, знімаючи бретельку сукні. — Тоді давайте розслабимося. За це нам і платять.

Вона зробила крок до Вероніки, намагаючись взяти її за руку, залучити до танцю. Але Вероніка різко відвела руку.

— Не торкайся мене, — вигукнула вона, і в її голосі була така щира огида, що жінка відступила.

— Ей, мила, — сказала танцівниця, вже злегка роздратовано. — Тут не місце для сорому. За це нам і платять — щоб ми розважали. Якщо ти не вмієш, то що ти тут взагамі робиш?

Вероніка не відповіла. Вона дивилася на Майкла. Він спокійно допив свє віскі, його погляд був зацікавленим, але незрозумілим. Він вивчав її — розгнівану, розпачливу, в її вечірній сукні серед нічного безглузддя.

— Виходить, — тихо промовила Вероніка, звертаючись до нього, ігноруючи танцівницю, — поки ви влаштовуєте вечірки та наймаєте... розважальниць, хтось готується вирізати вашу сім'ю. І ви навіть не здогадуєтеся.