Розділ 20

---

Сцена: Листи. Між двох вогнів.

Повернувшись до своєї скромної орендованої кімнати, Вероніка відчула гострий контраст між затишком хатинки лісника та холодною реальністю її власного життя. На підлозі біля дверей лежало два конверти. Один — на грубому папері, з витисненим гербом, що не залишав сумнівів: Шелбі. Другий — простий, білий, без жодних ознак. Анонімний.

Серце закалатало швидше. Інстинкт підказав їй взяти в руки простий конверт. Вона розкрила його. Всередині лежав один єдиний аркуш паперу. На лицьовій стороні був надрукований короткий текст:

«Іграшка зайшла занадто далеко в лігві лева. Вони знають. Твоя сім'я — наступна. Червоні готуються до чистки. Не залишать нікого. Твій час вичерпується.»

Холод пройшов по її спині. Вона перевернула аркуш. На звороті, чорнильною ручкою, було виведено лише одне слово:

ЛЕО.

Ім'я її дядька. Її єдиної родини. Це було не попередження. Це була погроза. Пряма та недвозначна.

Усе стало на свої місця з жахливою чіткістю. Її місія з викрадення документів раптом втратила свою першочерговість. Тепер йшлося не про звільнення від боргу, а про виживання. Лео був у небезпеці через неї. Через її гру з Шелбі.

Вона знову подивилася на лист. «Червоні готуються до чистки.» Вороги Шелбі. Ті самі, кому вона, сама того не знаючи, допомагала, знищуючи дрібних противників сім'ї. А тепер вони збиралися знищити всіх. І хтось — цей «Невідомий» — попереджав її, використовуючи як приманку ім'я Лео.

Хто міг це зробити? Хто знав про її дядька? Це міг бути Адам, але це не було схоже на його стиль. Це міг бути... хтось із самих Шелбі, який вийшов на неї. Але навіщо?

Вона машинально розкрила другий конверт. Він був від Томаса Шелбі. Короткий і діловий:

«Міс Віра. Завтра о 10:00 в офісі на Водній вулиці. Обговорення подальшої роботи. Не запізнюйтеся. Т.Ш.»

Два листи. Дві реальності. Одна — структурована, владна, що обіцяла продовження гри з Майклом, рожевими сукнями та небезпечною близькістю. Інша — хаотична, смертельна, що загрожувала знищити все, що їй було дороге.

Вероніка підійшла до вікна, міцно стиснувши в руці анонімний лист. Вибір був очевидним. Вона не могла відступити. Не тому, що документи були важливі, а тому, що тепер під загрозою був Лео. І тому, що, як це не парадоксально, вона раптом відчула відповідальність за ту сім'ю, в яку вплуталася. За Артура з його похмурою чесністю, за Джона з його безтурботним фліртом, за Майкла з його складними правилами та несподіваною глибиною. Навіть за холодного Томаса.

Вона подивилася на свою темно-червону сукню, що висіла на дверцятах шафи. Обтяжуючу, з довгими рукавами-фонариками та глибоким вирізом. Сукню-зброю. Сукню-пастку.

План склався в її голові миттєво, жахливий у своїй простоті. Лист згадував «наводчика». Єдиний, хто міг бути настільки добре поінформованим про плани Шелбі, — це хтось із поліції. А комісар Кемпбелл, той самий, що вів безперервну війну з Томасом, був ідеальним кандидатом. Він міг бути «зрадником», який працював на червоних.

Вона не могла чекати, не могла ризикувати. Їй потрібні були відповіді. Зараз.

Відділок поліції вночі. Комісар, який часто залишався працювати пізно, користуючись тишею. Вона прийде до нього. Не як ворог, а як... спокусниця. Жінка, що потребує допомоги. Це було брутально, небезпечно, але це був єдиний швидкий спосіб витягнути інформацію.

Вона зняла сукню з вішалки. Темно-червона, як застигла кров. Рукавички. Шпильки. Вона була готовою. Гра змінилася. Тепер це була не просто інтрига. Це була війна. І вона йшла в бій одна, навіть не усвідомлюючи, що її власне серце вже перейшло на сторону ворога.