Розділ 19

Машина Майкла плавно зупинилася біля тротуару неподалік від зазначеної кав'ярні. Мотор відімкнув, і в салоні знову повисла тиша, але тепер вона була напруженою, сповненою невиговореного.

— Дякую, що підвіз, — сказала Вероніка, розстібаючи ремінь безпеки. 

— Звичайно, — відповів Майкл. Його погляд був спрямований на неї, важкий і спостережливий. — Тобі потрібно, щоб я зачекав, поки ти дійдеш?

— Не потрібно, — вона відповіла, вже відчиняючи двері. Холодне повітря врилося в салон. Вона зробила крок назовні, але потім зупинилася і обернулася до нього. — То коли мені виходити на роботу? Чи варто чекати повідомлення від Артура? Або, може, від Томаса?

У її голосі пролунала знайома, зухвала нотка. Вона знову надягала маску, намагаючись відновити контроль, перевірити ґрунт під ногами.

Майкл не відповів одразу. Він також вийшов з машини, обійшовши капот, і зупинився перед нею. Його поза була розслабленою, але в очах горів вогонь.

— Я сам зв'яжуся з тобою, — сказав він твердо, без зайвих пояснень. Його тон не залишав місця для сумнівів. Це було не прохання, а констатація факту.

Вероніка припідняла брову, її губи скривилися в легкій усмішці.
— Так? А ти впевнений, що твої брати не матимуть нічого проти? Адже вони, здається, теж мають певний... інтерес.

— Мої брати, — він вимовив це так, ніби ставлячи крапку, — займаються своїми справами. А ти — зараз моя справа. І я сам вирішую, коли і як з тобою зв'язуватися.

Він зробив крок уперед, зменшивши дистанцію. Його погляд упав на його ж сорочку, яку вона все ще не повернула.

— А коли я подзвоню, — продовжив він, і в його голосі з'явилася знайома, небезпечна іскра, — я куплю тобі одяг. Рожевого кольору.

Вероніка не очікувала такого ходу. Вона відчула, як щоки її спалахують, але не від сорому, а від збудження. Він прийняв її виклик і кинув у відповідь свій власний.

— Якщо ти вважаєш, що можеш мене до чогось змусити, Грей, то ти глибоко помиляєшся, — сказала вона, але в її голосі не було заперечення. Була лише гра.

— Це не наказ, Вероніко, — він відповів тихо, його погляд пробіг по її обличчю, зупиняючись на губах. — Це обіцянка. І я завжди виконую свої обіцянки.

Він не дочекався її відповіді. Відступивши на крок, він кивнув у знак прощання і повернувся до машини.

Вероніка стояла на тротуарі, дивлячись, як його автомобіль зливається з потоком машин. Вона стиснула подол його сорочки, відчуваючи, як дрож пробігає по її тілу. Він не попрощався. Він не сказав «побачимося». Він просто пообіцяв подзвонити. І пообіцяв купити їй рожевий одяг.