Розділ 18

Вони мовчки підвелися, кинувши останній погляд одне на одного. Майкл пішов в душ. А Вероніка почала застеляти ліжко.

Вона акуратно склала ковдру та підковдру, згорнувши їх у охайний прямокутник. Потім вона підібрала подушки з підлоги і відновила порядок на дивані, немов намагаючись стерти всі докази тієї інтимної ночі. Рожевий комплект Сари вона звернула в акуратну стопочку.

Вероніка знайшла Мері на кухні.

— Мері, — почала вона, тримаючи в руках рожеву одежу. — Дуже дякую за допомогу, але... я б не хотіла позбавляти Сару її речей. Коли я буду в місті, я куплю новий одяг, навіть кращий. Обіцяю.

— Ні, я напологаю, — м'яко, але рішуче сказала Вероніка. І потім додала: — І, будь ласка, клич мене просто Вероніка. Після вчорашнього... я думаю, ми вже майже подруги.

Очі Мері наповнилися щирим зворушенням.
— Добре... Вероніка. — Вона сказала це ім'я несміливо, ніби отримала дорогоцінний подарунок.

До них приєднався Джордж, сідаючи за стіл з чашкою кави.
— Ну що, ніч була спокійною? Не впали з того дивана? — він підморгнув, і в його очах грала добродушна втіха.

Вероніка відчула, як трохи червоніє.
— Диван виявився... несподівано містким, — дипломатично відповіла вона, викликавши у Мері щирий сміх.

У цю мить з ванної вийшов Майкл. Він був у тих же штанах, але зверху — нічого. Його торс був вологим, волосся темними мокрими пасмами падало на лоб. Він виглядав свіжим і небезпечно привабливим. Його погляд миттєво знайшов Вероніку, і він на мить завмер, побачивши її.

— О, Майкл, — гукнув Джордж, рятуючи ситуацію. — Машину я полагодив. Стоїть біля хати, заведеться тепер як швейцарський годинник.

— Дякую, Джордж, — Майкл кивнув, його погляд нарешті відірвався від Вероніки. — Я тобі виплачу.

— Та годі вже, — махнув рукою лісоруб. — Скільки разів ти мені допомагав?

Сніданок пройшов у затишній, майже сімейній атмосфері. Вероніка та Мері обмінювалися усмішками, обговорюючи останні модні тенденції, а Джордж розбавляв розмову своїми кмітливими жартами. Майкл сидів мовчки, але не напружено. Він спостерігав, і час від часу його погляд зупинявся на Вероніці в його сорочці, і в куточках його губ з'являлася ледве помітна, задоволена посмішка.

Коли вони, нарешті, збиралися йти, провожати їх вийшли лише Мері та Джордж. Сара не з'явилася.

— Заходьте ще! — сказала Мері, обіймаючи Вероніку. — Обов'язково!

— Звісно, — відповіла Вероніка, відчуваючи несподівану теплоту.

Вони вийшли на свіже повітря. Машина справді стояла біля хати. Майкл відкрив двері для Вероніки, і цього разу його жест здавався не просто формальністю, а чимось більш особистим.

Перш ніж сісти, він зупинився, дивлячись на неї через дах авто.
— Сорочка... тобі личить, — сказав він просто. У його голосі не було флірту, лише констатація факту, що здалася йому цікавою.

Вероніка, почервонівши, але не опускаючи очей, відповіла:
— Мені здається, я маю її повернути. Після всього.

Він усміхнувся — справжньою, широкою усмішкою, що зрідка освітлювала його обличчя.
— Не поспішай. Вона, здається, знайшла своє місце.

Він сів за кермо, і вони поїхали, залишаючи позаду хатинку в лісі.

Машина, справді, заводилася тепер ідеально. Вони їхали лісовою дорогою, яка вранці здавалася менш похмурою та більш живописною. Тиша в салоні була тепер іншою — не напруженою, а розмірковою, насиченою спільними спогадами.

Вероніка, дивлячись у вікно на миготливі стовбури сосен, перша порушила мовчанку. Її голос пролунав тихо, немов вона ділилася чимось особистим.

— Мері та Джордж... вони неймовірно добрі люди. Такі... щирі. У цьому світі це рідкісна якість.

Майкл кивнув, не відводячи очей від дороги.
— Так. Вони не змінилися, навіть коли світ навколо став складнішим. Іноді я думаю, що вони останні з титанів якоїсь іншої епохи.

Вероніка глянула на нього. Він говорив це без іронії, зі справжньою повагою.
— Ти допомагаєш їм. Мері розповідала про ліки для сина.

Він злегка знизив плечима, ніби мова йшла про щось незначне.
— Джордж багато років постачав деревину для нашої родини. Якісну, без обману. Це було найменше, що я міг зробити. У нашому бізнесі вірність — це все. Її треба цінувати.

— Це не просто бізнес, — м'яко заперечила Вероніка. — Ти міг би просто дати гроші. Але ти їздиш до них, спілкуєшся... Ти знаєш ім'я їхнього сина.

Майкл на мить замовк, мов би обдумуючи її слова.
— Моя мати... Полі... вона завжди казала: «Пам'ятай, хто ти, і пам'ятай, звідки ти». Вони — частина того «звідки». Іноді треба повертатися в такі місця, щоб не забути.

Він глянув на неї, і в його очах була глибина, яку вона раніше не бачила.
— Не всі, хто працює з нами, — лише інструменти. Деякі... вони більше.

Вероніка відчула, як її серце стиснулося. Він відкривав їй ще один шар себе — не бізнесмена, не гангстера, а людини, яка дійсно розуміє значення коріння та вірності.

— А Сара? — обережно запитала вона, не в змозі стримати цю думку. — Вона теж... частина того «звідки»?

На його обличчі з'явилася легка усмішка, але вона не сягала очей.
— Сара... — він вимовив це ім'я, немоб вибираючи слова. — Вона дитина. Вона бачить те, що хоче бачити. Іноді зручно, коли хтось дивиться на тебе з такою... беззаперечною вірою.

Це було чесно. Жорстоко чесно. Він не заперечував їхніх стосунків, але і не робив з них чогось більшого, ніж вони були. Це була ще одна гра, але зовсім іншого рівня.

— А на мене як ти дивишся? — раптом випитала Вероніка, і сама здивувалася своїй сміливості. — Як на інструмент? Чи як на когось, хто дивиться на тебе з «беззаперечною вірою»?

Майкл повернув голову і зустрів її погляд. У його очах не було готової відповіді. Була лише щільна, концентрована увага.

— На тебе, Вероніко, — сказав він нарешті, повертаючи увагу на дорогу, — я дивлюся як на загадку, яку я ще не розгадав. І як на єдину людину в цьому автомобілі, яка носить мою сорочку,  і вона їй неймовірно пасує