Розділ 6

Паровоз вивівши, випускаючи клуби білого пару, немов дихаючи перед дорогою. Вероніка стояла на пероні, будучи живим втіленням стилю «dark feminine» серед похмурих фасадів Бірмінгема. На ній був короткий шкіряний жакет, що підкреслював талію, та вузька сукня з глянцевої, чорної тканини з глибоким вирізом. Розріз на спідниці відкривав блиск чорних шовкових панчох. Її темне волосся було розпущене, і попри ранню годину, кожна пасма лежала ідеально. На шиї – тонка срібна ланцюжок, а в довгих сережках грали дрібні чорні діаманти.

Поруч із нею, засунувши руки в кишені пальта, стояв Артур Шелбі. Його похмурий вигляд різко контрастував з її витонченістю.
– Виглядаєте, наче їдете не на ферму, а на бал, – буркнув він, кидаючи на неї скоса погляд.
– Зовнішність – це справи, містер Шелбі, – спокійно відповіла Вероніка, поправляючи перчатки. – Люди оцінюють вас з першого погляду. Я хочу, щоб вони бачили не просто найманого працівника, а представника могутньої родини Шелбі. Це дає перевагу на переговорах.

Артур хитро посміхнувся, його обличчя на митро розкришилося. Йому подобалася така логіка. В ній була сила.
– Маєте рацію. Боятися – значить поважати. Томас теж так каже.

У вагоні-ресторані, за столиком біля вікна, Артур замовив віскі, Вероніка – чорну каву. Він спостерігав, як вона вивчає документи на коней, її тонкі пальці ковзали по рядках.
– Отже, «Віра»... – промовив він, випиваючи. – Це справді ваше ім'я?
Вероніка підвела на нього погляд, в її очах грала небезпечна іскра.
– Це ім'я, під яким ви мене найняли. Чи не так?
– Так, – хитнув він головою. – Але в нашому бізнесі буває корисно знати більше.
– У нашому бізнесі, містер Шелбі, буває небезпечно знати забагато.

Він розсміявся, сипким, хрипким сміхом. Її відповідь йому подобалася.
– Гарна відповідь. Слухайте, коли приїдемо, тримайтеся близько до мене. Там... різні люди бувають.
– Я завжди обережна, – відповіла вона. – Але дякую.

На фермі їх зустріла натовпом. Ім'я «Шелбі» діяло як заклинання. Господар, червоний від хвилювання, поспішав показати найкращих коней. Артур йшов попереду, його постава, мов бика, що готовий до бою, говорила сама за себе. Вероніка йшла поруч, її впевненість не поступалася його владі.

Коли господар почав хвалити одного коня, Вероніка, не кажучи ні слова, підійшла до загону. Вона пройшла повз усіх запропонованих коней і зупинилася біля молодого гнідого жеребця, що стояв осторонь.
– Оцей, – сказала вона просто.
– Міс, це... він ще зелений, небезпечний! – заперечив господар.
– Він не небезпечний, – холодно відповіла Вероніка. – Він гордий. Подивіться на лінію спини, на поставу ніг. Він народжений, щоб бігти швидше за вітер. Решта – просто робоча худоба.

Артур, що спостерігав за сценою, підійшов ближче. Він подивився на коня, потім на Вероніку.
– Ви впевнені?
– Так. Як у тому, що сонце зійде завтра.

Артур кивнув господарю.
– Забираємо його. І ще двох з тих, що вона скаже. Обговорюйте ціну.

Повертаючись до потяга того ж вечора, Артур був незвично мовчазним. Коли вони сіли у вагон, він сказав:
– Ви... не та, ким здаєтеся. Я не знаю, хто ви, але ви розумієтеся у конях. Це правда.
– Я ж казала вам, містер Шелбі.
– Артур, – поправив він. – На фермі ви трималися... як одна з нас.

Вероніка усміхнулася. Це була перша маленька перемога. Вона завоювала повагу найбільш непередбачуваного з братів. І тепер їй належало чекати. Бо наступним супутником міг бути Майкл. Або Томас. А гра з кожним з них обіцяла бути зовсім іншою.