Розділ 3

Після напруженої розмови в бібліотеці з Майклом, Вероніка відчула, що час вичерпується. Її план летів шкереберть, але відступати було не в її стилі. Вона помітила, як Томас Шелбі, справжній центр цього шторму, з усіма підходив до нього з повагою, нарешті залишив свій кабінет і спустився до гостей. Це був єдиний шанс.

Вона знайшла свого «кавалера», молодого аристократа Едварда, який уже був добре напідпитку і з радістю погодився на пропозицію «втечі» від усіх у кабінет господаря для більш інтимної бесіди. Його очі блищали від захвату перед такою авантюрою.

Кабінет був таким же, як і його господар: холодним, елегантним і небезпечним. Масивний дубовий стіл, крісло з червоної шкіри, стіни, заставлені книгами та картами з кривавими цятками. Пахло дорогим тютюном, коньяком і владою.

— Ох, яка... мужня кімната, — невиразно пробубонів Едвард, опускаючись у крісло.

— Справді, — механічно відповіла Вероніка, вже відкриваючи верхню шухляду столу. Її руки, у довгих чорних оксамитових рукавичках, рухалися швидко та ефективно. — Відпочинь, коханий, ти здається стомлений.

Вона простягнула йому келих червоного вина, який приготувала заздалегідь. Едвард з вдячністю вихилив його майже одним ковтком і через хвилину вже хропів, розкинувшись у кріслі.

Тепер у неї було трохи часу. Вона пройшлася вздовж полиць, швидко обшукуючи папери. Раптом її погляд зачепив щось у потаємній ніші за шафою. Не документи на дядька Лео, а щось інше — товстий щоденник у темній шкіряній палітурці. Вона відкрила його. Це були не особисті нотатки, а фінансові звіти, імена, дати. Це був ключ до всієї кримінальної імперії Шелбі. Це було набагато цінніше, ніж один борговий документ.

У цю мить у двері пролунав різкий, владний стук. Серце Вероніки на мить завмерло.

Голос за дверима був низьким, спокійним, але з такою силою, що навіть дерев'яна стулка здригнулася.
— Мій кабінет. За тридцять секунд ви звільните його. Інакше я кину вашого хлопця з балкону, і ми подивимося, чи полетить він так само добре, як і танцює.

Вероніка швидко оцінила ситуацію. Едвард почав стогнати і поворушиватися. Снодійне відпускало. Вона на мить прикусила губу, а потім її обличчя осяяла іскра натхнення. Вона розплющенила кілька ґудзиків на своїй сукні, розправила волосся, щоб воно виглядало більш розкуйовдженим, і з силою штовхнула Едварда, приводячи його до тями.

— Едвард, прокидайся, — прошепотіла вона, намагаючись вкласти в голос пристрасть.

Він застогнав, відкривши заплющені очі.
— В-вероніка? Що...

Вона не дала йому договорити. Двері відчинилися.

На порозі стояв Томас Шелбі. Він був у тому самому смокінгу, але тепер видавався ще більш масивним і непохитним. Його обличчя було викарбуваним з каменя, а очі, холодні й пронизливі, миттєво оцінили обстановку: розкуйовджена дівчина, напівпритомний юнак з розплющеним коміром, що сидів у його кріслі.

— Мені здається, ви заблукали, — промовив Томас, його голос був тихим, але кожне слово падало, наковальня. — Мій кабінет — не місце для... ігор дітлахів.

Вероніка, удаючи збентеження, притиснула руку до грудей, ніби закриваючи розстібнутий ліф.
— Пробачте, містер... — вона зробила вигляд, що не знає його. — Ми просто... шукали місце для приватної розмови.

Едвард, тремтячи, підвівся.
— Так, точно! Ми зараз підемо...

Томас не зводив з Вероніки погляду. Він бачив наскрізь її гру. Він бачив її досконалий контроль, який не могли приховати ні розкуйовджене волосся, ні розстібнута сукня. Він бачив розум, що працював за її гордим чолом.

— Приватні розмови ведуть у будуарах, — він сказав, роблячи крок уперед. Його погляд впав на стіл, де лежав щойно закритий щоденник. Він мовчки повернув його до себе. — А в кабінетах ведуть справи. Ви, мабуть, переплутали.

— Пробачте, — знову промовила Вероніка, цього разу опустивши очі, граючи роль наляканої красуні. — Ми зараз підемо.

Вона взяла Едварда під руку і швидко повела його до виходу, відчуваючи на своїй спині погляд Томаса, який, здавалося, прожигав оксамит її сукні. Пройшовши повз нього, вона не втрималася і кинула на нього останній погляд. Не вибальний, а викликаючий.

Він стояв на порозі свого кабінету, немов король біля своєї фортеці. Кутки його губ злегка тріпотіли, не в усмішці, а в ознаку цікавості. Він підніс до носа пальці, немов принюхуючись до повітря, що залишило після неї — аромат парфумів, тривоги і зради.

— Цікаво, — тихо промовив він собі під ніс, зачиняючи двері. — Дуже цікаво.

А Вероніка, спускаючись сходами з тремтячим Едвардом, розуміла лише одне: вона не знайшла те, що шукала, але знайшла щось значно гірше — увагу найнебезпечнішої сімʼї в місті.