Розділ 1.

Холодний осінній дощ бив у вікна маленької квартирки у Бірмінгемі. Вероніка стояла біля вікна, слідкуючи, як краплі стікають по склу, ніби сльози самого міста. У руці вона тримала листа від дядька Лео. Це був не лист, а крик душі, написаний на папері. Старий борг сім'ї Шелбі, той самий, що висів над ними роками, нарешті став загрозою. Лео просив про неможливе — знайти і викрасти боргове зобов'язання, яке зберігалося в особняку Шелбі.

«Ти єдина, хто може це зробити, моя маленька лисичко», — написав він. Він навчив її всьому: як битися, як мислити, як зливатися з тінню. Тепер настала година застосувати всі ці навички.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов Адам. Він пахнув дорогим тютюном і самоупевненістю.
— Збираєшся кудись? — кинув він, скидаючи пальто.
— Так. У справах, — коротко відповіла Вероніка, не обертаючись. Вони не були коханцями. Вони були партнерами за вигодою. Його поцілунки були холодними, а обіцянки — порожніми. Але його компанія була відмінним джерелом інформації про всіх і вся, зокрема і про Шелбі. Цікаво, що він би сказав, якби знав, що його «коханка» таємно усувала його конкурентів, тих самих, з ким воювали Шелбі? Залізо вогню не вважало.

— Надовго? — з байдужним видом запитав Адам.
— Не знаю.
Він лише знизав плечима. Його це мало хвилювало. Її від'їзд означав лише тишу. Для Вероніки ж це було звільненням.

Перша розвідка. Особняк Шелбі.

Особняк Шелбі, що стояв на околиці міста, нагадував фортецю. Але кожна фортеця має слабкі місця. Використовуючи навички, відточені дядьком Лео, Вероніка прослизнула в сад під покровом ночі. Повітря пахло трояндами та небезпекою. Вона планувала обшукати кабінет голови сім'ї, але раптом почула тихе схлипування.

У глибині саду, біля фонтану, сиділа маленька дівчинка і плакала, міцно стиснувши коліно.
— Я заплуталася... і впала, — вимовила вона, дивлячись на Вероніку широкими, повними сліз очима.

Вероніка на мить завмерла. Ризик був шалено великим. Але вона не могла залишити дитину. Вона підійшла, поспілкувалася з нею лагідно, немов справжня нянька, і вправно перев'язала подряпану ніжку шматком від сукні.
— Ти хоробра дівчинка, — сказала Вероніка. — Але це буде наш таємничий знак, добре? Нікому не кажи, що я тобі допомогла.
Дівчинка кивнула, її сльози зникли, з'явилася посмішка. Пізніше Вероніка дізнається, що це була Емма, улюблена дочка однієї зі служниць, яку Шелбі дуже любили. Але тоді це був лише невеликий епізод, що змусив її серце стиснутися.

Тієї ночі документів вона не знайшла. Кабінет виявився надто добре охороняним. Тиждень спостережень показав, що єдиний шанс — це грандіозний маскарадний бал, який Шелбі влаштовували в своєму особняку.

Бал. Маскарад.

Знайти кавалера було справою техніки. Молодий аристократ, загублений у боргах і готовий за кілька банкнот супроводжувати таємничу красуню, знайшовся за день до балу.

Коли Вероніка переступила поріг особняку Шелбі, музика на мить затихла, а разом з нею і всі розмови.
Вона була немов зіркою, що впала з нічного неба в цей пишний, але такий передбачуваний світ. Гості були в яскравих, закритих до підборіддя сукнях, з волоссям, укладеним у складні пучки або локони. Вероніка ж була втіленням темної жіночності. Її сукня — чорна, з шовку, що обливав її тіло, ніби рідина. Глибокий виріз підкреслював пишні груди, туга талія, а розріз на боці відкривав довгу ногу в елегантній панчоці. Її темно-каштанове волосся було розпущене, пряме і глибоке, як ніч. А над очима — чорна мереживна маска, що приховувала все, крім впевненого погляду.

Вона відчувала на собі пильні погляди. Зокрема, групи чоловіків, що стояли біля сходів. Вони були іншими. У їхніх позах відчувалася влада, а в очах — холодна сталь. Вона припустила, що це, мабуть, охорона, або можливо, гості з Лондона. Вона не знала, що це були самі Шелбі: Майкл, Джон, Артур, Томас та їхні сестри, Ада і Полі. Вони мовчки спостерігали за тим, хто наважився з'явитися в їхній фортеці в такому вбранні.