Роздiл 14

Варя

Після божевільних вихідних зі скачками та нескінченно довгою поїздкою додому в жахливому вигляді, я радію першому дню навчання. З самого ранку все тільки підвищує настрій. Живу близько до універу, але все одно заїхали друзі. Ліка попросила Артема забрати мене по дорозі, щоб ми скоріше зустрілися.

Приїжджаємо і виходимо з машини. Поки Ліка прощається зі своїм хлопцем, я встигаю відповісти Мирославу, він теж студент, тільки вчиться в іншому закладі. Вирішила не ображатися на нього через вчорашнє, все-таки хитрий Вовк у всьому винен. Хто ж ще?

Все-все, треба терміново про нього забувати. Ось і універ близько, там буде не до нього, знайдуться справи важливіші, ніж згадувати про всіляких хижих звірів. Разом з Лікою йдемо, вітаючись зі знайомими з нашого курсу.

- Очманіти! Варю, ти уявляєш, і вона тут! - скрикує подруга, показуючи на натовп студентів біля входу.

- Хто? - придивляюся, поки не зрозумію.

- Барбі! Ну та, скажена білявка Іллі, яка хотіла тебе придушити через свій телефон. Впізнаєш?

- Отакої... Нам тут дівок Вовка ще не вистачало, - ошелешено здригаюся.

Тепер і я її бачу, довгоногу красуню в мініспідниці і топіку. Напевно, вона переплутала універ з пляжем. Зараз піде на сонечку грітися й плавати. Тільки б нас не побачили її широко розплющені очі.

О ні, нас все-таки помітила Барбі...

Прослизнути не вдалося. Вона могла б зробити вигляд, що не впізнала мене, ну, я б так і вчинила на її місці. Просто пішла на пляж, трясти своїми принадами в бікіні. Що їй ще робити, засмаглій курці.

- Вітаннячко, дівчатка, - милий щебет Барбі дуже насторожує. Виставляю сумку вперед, якщо що, то відбиватися буду.

Ми з Лікою крізь зуби бурмочемо “навзаєм”, а краще б “бувай, йди собі".

- Як пощастило, що ми вчимося в одному універі, - захоплюється Барбі, ще більше лякаючи. - Я вас взагалі тут не пам'ятаю, але це нічого. Наші хлопці дружать, отже, і ми повинні. Давайте не згадувати минулі образи?

Переглядаємося з Лікою. Що таке відбувається? Звідки стільки доброти? Навіжена дівчина Іллі раптом пропонує помиритися. Чи треба це мені? Звісно, ні! Ні даром, ні за гроші. Вона все так само бісить.

- Ми тебе теж не пам'ятаємо, - ігноруючи її “привабливу” пропозицію, кажу я.

- Як? Я ж в “Міс Універ” брала участь у минулому році, на третій курс перейшла і минулої весни одягала червоний костюм від крутого дизайнера, - засмутилася Барбі.

- Зараз ось щось пригадується, - Ліка вирішила повністю не вбивати її надії, скрізь ставати найпомітнішою зіркою.

Я мовчу, не буду підігравати. Як згадаю її верескливі крики в ресторані, досі нервово сіпаюся.

Барбі від нас не відстає, теж мені подружка знайшлася. Сама зайва для мене інформація з ранку, що вона вчиться на іншому факультеті і на два роки старше за нас. Як її сюди взяли, ми не питали, але навряд чи за знання. Може, спеціально таких приймають, з метою відправляти потім на "Міс Універ"? Ми за конкурсами не стежимо з подругою, мало що помічаємо. Живемо у своєму світі, і раніше вистачало. Останнім часом події навколо нас стають густішими, суцільні несподіванки на голову падають.

Довго не затримуємося біля приставучої Барбі, вона нам обіцяє, що бачитися тепер будемо частіше. Так собі, потішила. Сподіваюся, зустрічі з нею уникати. Адже Оля нагадує мені відразу про Вовка. Заборонені спогади взагалі-то.

Швидко пролітає перший день навчання. З усіма, з ким хотіли, побачилися. З ким не хотіли, теж довелося. Після останньої лекції ми з подругою записалися на нові мовні курси. Все встигли, скрізь відзначилися. Пишаємося собою. Перед виходом я підбила купити по стаканчику капучино, щоб веселіше йти до зупинки.

Проходимо студентський двір, обговорюємо однокурсників, хихикаємо, капучино зі стаканчиків п'ємо. І біля парковки я здригаюся вдруге за день.

- Мало нам явища Барбі, ще й Вовк тут як тут, - призупиняюся, киваючи на знайомого нахабу.

Він ні слова від мене не почує. Поки не провчу за вчорашнє, спати буду погано, бо жахи замучать.

- Схоже, до своєї білявки приїхав, - шепоче Ліка, теж зла на нього, після моїх докладних розповідей, який він жорстокий негідник.

- Просто пройдемо повз?

- А якщо він сам підійде?

- Гаразд, ми Вовчище не боїмося, - рішуче налаштовуюсь я, пройти гордо повз з байдужим обличчям.

Так і робимо, але Ілля до нас перший чіпляється біля свого спорткара. Бачте, він нас помітив ще здалеку. Наче просили його? Сперся на свою машину, весь такий самовпевнений мачо. Губи скосив у кривій усмішці, та спостерігає, поглядаючи примруженим поглядом з-під довгих чорних вій. Занадто гарненький засранець і знає про це.

- Іллє, ти не повинен заважати побаченням Варі! - як не дивно, Ліка нападає першою на нахабу. - Як тобі не соромно? Досить мою подругу діставати.

- Навіть якщо вона сама про це попросить? - посміхається гад, киваючи на мене, почервонілу й розлючену.

- Ніколи не попрошу! Ніколи до тебе перша не підійду і не заговорю, і слухати не буду!

Хотіла ж змовчати, але не змогла стриматися.

Своє залізне слово я сказала. Ніколи, тобто, навічно. Ліка відходить від нас, відповідаючи на дзвінок телефону. Тимчасово залишаємося наодинці.

- А зараз, що ти робиш? - нестерпний хлопець ще сміє підколювати зі смішками. Весело йому, ти подивися.

- Зараз я... зараз попереджаю тебе. Не наближайся, Вовче! Я і не збиралася до тебе в тачку сідати. Вчора лише перевіряла тебе.

- І як перевірка? - допитливо вигинає брову він.

Кхе-кхе.

- Ти пройшов її, можу навіть привітати - гірше тебе хлопців немає. Медаль "Головний бовдур" твоя.

- Вже починати радіти, що ти мене виділяєш? - Ілля з мене сміється. - Хто б ще так про мене турбувався, то вафлі даруєш, то медалі. Скільки ж в тобі, Варю, доброти.

Пф!

Я пирхаю на сумнівні компліменти.

- Та пішов ти! Ой-й…