Роздiл 12

- Нахились і не смикайся! Варю, ти мене чуєш? Тримайся, але не натягуй поводи! - Вовк ще й сміє командувати.

- Відчепися, без тебе розберемося! - вигукую у відповідь, а саму так розгойдало, що ось-ось зірвуся.

Ну ж, конячко. Досить нам бігати, давай перейдемо на повільний крок? Подумки прошу різко оскаженілу тварину. Воно й зрозуміло! Кінь побачив Вовка. Я ось теж сказилася, тому не мені звинувачувати інших у шаленій реакції.

Мірінда до моїх думок не прислухається, до слів вголос теж не реагує. Перескакує в манежі через зламану огорожу і, шу-ух, понеслася по полю.

- А-а-а! Вовку, ти де?! Рятуй, а то потім ще більше отримаєш!!!

Тепер я його кличу несамовитим криком. Конюха на ім'я не знаю і назад обернутися боюся. Десь же повинен плентатися ззаду Ілля. Ну чому кожна зустріч з ним обертається катастрофою?

Несподівано Ілля з'являється не ззаду, звідки я його, нахабу, чекала. Вилітає на нас спереду і гальмує своїм конем Мірінду, примовляючи їй:

- Тпру-у! Стояти! Хороша конячка, хороша, - посувається ближче і оцінююче зиркає на мене. - А ось наїзниця тобі дісталася шкідлива.

Простягає одну руку і перехоплює мене, немов пір'їнку, пересаджуючи у своє сідло.

- Тільки спробуй кусатися - скину в солому, - попередження від нього отримую.

- Міг би і не рятувати, якщо я така шкідлива, - у безпеці моя хоробрість посилилася.

Хоча про яку безпеку йдеться?

Скаженому коню і то більше довіри. Зараз же мені доводиться сидіти до Іллі спиною, він однією рукою охоплює мене за живіт, другою, управляє поводами. Веде він себе легко і невимушено. Наче ми не в тісній близькості, ніби тільки я в найсильнішій напрузі. Говорити можу, поворухнутися не наважуюся. Якщо посунусь назад, то взагалі вліплюсь у тіло хлопця. Вперед не можу, бо він мені не дає.

Напрямок кінь Вовка тримає далі, жваво перескакуючи по купинах на полі. У мене трясеться все - від зубів до п'ят. Здається, кожна волосина на голові у своєму ритмі підскакує.

- Вези мене до стайні! Додому хочу! - прошу я.

- Ти хіба мене наймала тебе возити? Не пам'ятаю такого замовлення. Отже, і не командуй, наїзнице.

Знову він корчить з себе ділового мажора. Дратує знущальними жартиками, над якими сам же й регоче.

- Відвези мене, будь ласка, до стайні, - пересилюю себе, прошу м'якше і ввічливіше.

- За "будь ласка" можу висадити прямо тут. Зістрибуй!

От він як? І ще я після цього шкідлива?

Моя проблема, що я повернутися боюся, так би дізнався, як над бідолашною дівчиною знущатися. Поки виходить тільки лаятися, і то вітер звук заглушає.

- Ти взагалі нестерпний! Гірше за тебе нікого немає!

- Ух, яка розумниця, стільки всього помітила.

- Не тільки це! Навіщо ти усунув Мирослава, га? Навіщо?! Вигадав бажання з метою друга обдурити?

Нехай чує, я все знаю.

- Скажімо так,... я по можливості не пропускаю хоча б одну годину верхової їзди на тиждень.

- Ти ж брешеш все! Надто вже підозріло збіглося, що через тебе зірвалося наше з Мирославом побачення.

- Та невже? Чомусь я не бачив, щоб ти сумувала.

- Знаєш що? Не тобі судити, у тебе ж сумління зовсім немає. Безсердечний негідник! У тобі якостей від вовка більше, ніж від людини.

- Як ти вгадала? - Вовк на звинувачення регоче на вухо. У нього взагалі приємний сміх, розкотистий такий і заразливий. Але мені ні краплі не смішно, злюся і чекаю, коли нарешті опинюся на землі.

Тим часом зупиняємося біля великої купи сіна. Кінь гальмує і опускає голову, риючись там величезною головою.

- Невеличка зупинка, - оголошує мій ворог і рятівник. Більше ворог все одно!

Ілля зістрибує з коня і стягує мене. Пф-ф! Він мене майже скрізь за час скачки облапав руками. Всю душу витрусив, поки ми приземлилися.

- Ну ось, віддихайся, закінчуй пихкати. Потім відвезу тебе до стайні, ти ж просила.

Як вам це подобається? Пан дозволив мені пастися разом з конем, а сам завалився на купу сіна. Дивне видовище, його я більше уявляю в місцях, куди солідніше. У Іллі можливостей вистачить на все, тачки, дівчата, дорогі клуби, а не валятися на соломі з задоволеною посмішкою. Але мене не проведеш.

- Ні, Вовче. Ні! Я просила не чіпати мене, а ти раптом випадково опиняєшся на моєму шляху. Скажеш, не так?

- Скажу, що ти, Варю, багато про себе уявила, - безтурботно гмикає він. - Не я ж тебе знайомив з Мирославом. Не я собі речі підміняв і не я собі приготував у подарунок вафлю. До речі, вафля смачна. Я думав про тебе і гриз її. Хех.

Все!

Вовчище напросився.

Підхоплюю руками сіно і жбурляю в нього.

- Варю, ти спокійно поводитися вмієш? - Ілля невдоволено струшує першу порцію з голови.

- Еге ж, вмію. Не з тобою!

Кидаю нову порцію сіна. Потім ще й ще. Вовк довго не терпить, хапає в оберемок частину і перекидає на мене.

- Це нечесно, твої руки більше і довше, - тепер я тікаю, але недалеко.

- Зате твої спритні ручки скрізь нашкодити встигають, - і знову на мене летить сінний снаряд.

Битва триває. Навколо поле, до стайні далеко. Ну куди я втечу? А так хоча б душу потішу, кидаючись і даючи ворогові завзяту відсіч. Чорний кінь трохи відходить від нас, мабуть, вирішив перейти на безпечну відстань.

Вже час повертатися. Але мені не до того. Хочеться ще сіном нагодувати вовчу пику. Коли потрапляю у нього - стрибаю від радості. Так йому, так. Ні, мало, треба ще. Зупинитися складно, сама себе вже не контролюю. То бігаю, то наздоганяю, і намагаюся зарядити влучно в Іллю.

- Комусь саме час з головою зануритися. Варю, готуйся!

- Ні, ні, відчепися!

Ілля наздоганяє мене, підхоплює на руки і опускає на розвалений сніп сіна. Оступається і падає зі мною ж в одну яму.

Ем-м... Незручний момент починається саме тут, а я ж гадала, що скакати до нього впритул спиною, найбільшим випробуванням стане. Обличчя хлопця нависає над моїм, хочу знову накричати, але щось дихання перехоплює. Ілля тримає мене, не даючи провалюватися далі. І ця його підтримка або темніючий погляд, одночасно лякають і доводять до тремтіння. Закушую губи. Не можна на нього дивитися, не можна піддаватися спокусі. Мружуся. Нагадую собі про Мирослава, але все одно мурашки по шкірі нахабно повзуть.