...

Не загубись в дощі, у мареві, в цій осені

Адже куди б не йшли, ми все одно непрошені,

Ми все одно непрохані, бо інші, бо несхожі

Навіть в юрмі помітять нас, бо ми незвичні перехожі.

Шум міста переплітається із шумом думок у моїй голові. Цей голос не мовчить ніколи. Він постійно розказує про минуле, про майбутнє, про те, що навколо. Він мене дістав. Задушити би його, притушити гучність. Усе марно, він у мені, чи я у ньому, тут уже сказати важко. Ми різні особистості у одному тілі. От вам вступ до класичної розповіді про розділення особистості.  Але це розповідь не про те.

Осінь. Осінь в місті. Я посміхався осені. Восени голос у голові тихне. А ні, ось він.

Знаєте коли ми малі, ми дуже любимо літо. Ми любимо ті теплі вечори, коли ми геть малечі і бігаємо зграями у війну чи у піжмурки. Мамин голос вночі, що уже не зовсім лагідно, кличе до дому, а йти так не хочеться. А хочеться, щоби ті вечори тягнулися вічно, але щастя тому і таке дороге, я би сказав безцінне, тому що воно не може тривати вічно. Після дитинства ми ще любимо літо, ми любимо поцілунки при зорях, прогулянки до ранку, дискотеки. А згодом, а згодом як хто. Я перестав любити літо і помітив це буквально нещодавно. Довгі гарячі дні. Плавлене місто, плавлений асфальт, плавлені люди, плавлений я. Якось так.

Осінь. Прохолодне повітря, коли ти вдихаєш і відчуваєш свіжість. Сіре, похмуре небо. Якась тепла, солодка печаль. Меланхолія і спокій. Плювати на суєту за вікном, плювати на прохожих і перехожих. Є лише я і це відчуття спокою, посмішка на вустах і тепле відчуття у грудях. Я полюбив осінь, я полюбив її через неї. Так буває завжди, ми любимо щось - через когось. Одне - символ іншого. Люди люблять символізувати. Люди люблять вигадувати та фантазувати.

Вона прекрасна. Вона незвичайна. Вона несхожа на інших, буває дивна, буває похмура, буває весела, аж занадто, буває просто нестерпна, але вона прекрасна у всіх іпостасях. Коли кохаєш то у будь якому вигляді і стані. Кохання не вибирає моменти, воно або є, або його немає.

- ти аморфний – сказала вона мені при першій зустрічі. – ти не маєш власної думки, твердого знання хто ти. Ти підлаштовуєшся під обставини, змінюєшся, як колір хамелеон, так і ти свій стан. Будеш продовжувати - забудеш який ти насправді.

Я стояв і дивився у ці глибокі очі. Вони міняли колір, дивлячись, як падало світло. То зелені, то світло голубі. Бездонні, великі очі. Я потонув. Не рятуйте, це найсолодша гибель на світі, тонути у її очах.

Ця осінь, ці очі, вони мене змінили раз і назавжди. Вона навчила мене жити. Адже нас вчать всього на світі крім того, як йти цими  звивистими дорогами життя. Ми вміємо читати, ми вміємо писати, от чорт ми знаємо інтеграли та похідні, ми можемо знайти невідоме чи вирішити кубічне рівняння. Як жити? А тут система дає збій. Система систематизує, прогнозує, вчить тому, що знає, але вона безсила, коли запитати, як мені жити? Та і відповісти повинен кожен сам. Ніхто інший, ніяких порад, ніякої допомоги, відповідь у глибинах душі і вона має стати твоєю метою.

- бути вільним. – була моя відповідь. Вона посміхнулася і як завжди, хитро примружившись, змахнула недбало пасмо волосся.

- а хто заважає? Ммм хто не дає?

Гарні питання. Влучні питання.

Хто тобі не дає жити так як хочеш ти?

Подумайте, зважте. Можливо гроші, батьки, друзі, держава, влада. Список із безкінечних пустих слів. Ти. Саме ти. Те відображення у дзеркалі не дає тобі жити так, як хочеш ти. Саме ти сам вигадуєш причини, вигадуєш заборони, проблеми та страхи. Якщо зірвати маски, якщо бути відвертим і щирим із собою, то ти зрозумієш що це правда.

 мої очі округлилися і здається, я заплакав, коли ця істина, проста, вічна істина, прийшла до мене. Я її знав завжди, але лише зараз осмислив її масштаби. Дозволив собі пірнути у її темну глибину і стало зрозуміло, чому так, а не інакше, чому тут, а не де-інде, чому зараз, а іншим разом.

Вона пильно поглянула на мене посміхнулася і сказала лише одну коротку фразу, без співчуття, без жалю, але вона вартувала сотень фальшивих слів:

- а ти не зовсім безнадійний.

Вона вела мене. Вела до того, аби я став іншим, аби я став собою, зрозумів який я. вона була для мене якоюсь містичною, неймовірною, тою що знає все, це зараз я розумію, що це просто жінка, яка знає життя. Жінка яка знає хто вона і чого хоче.

- виділи в житті саме важливе, те що вартує смерті. Випиши, запам’ятай і потім не розмінюйся на усе інше.

Справді вийшло не так багато пунктів. Так мало речей і людей заради яких можна померти. Там були мої батьки, друзі і рідні, там було щастя, любов і доброта, ще співчуття і розуміння. Короткий список. А важливих речей не може бути багато. Там не з’явилося чомусь кар’єри чи просто роботи, статусу у суспільстві, загального визнання, грошей, влади, впливових посад і тому подібного. Я просто зрозумів, що насправді важливо, що насправді вартує життя. Все інше суєта. Все інше лише пелена на очах наших, омана.

- ти мене дивуєш, ти оживаєш, кам’яна брила вчиться жити, і твоя посмішка тепер справжня вона щира.

Я справді вчився посміхатися. У мене просто маленький дефект ікла і я завжди намагався це приховати. Коли посміхався, то старався це скрити від оточуючих, це був мій недолік, а вона навчила мене що то моя перевага, то мій дар. І коли я почав посміхатися ширше, не задумуючись ні про що, я відчув що посмішка раніше мені не приносила задоволення, це була вимушена гримаса, а зараз це був стан душі. Раніше то була маска для оточуючих а тепер це те що я відчуваю. Жодна гра не варта щирості.

 Хто вона мені була. Просто другом. Завжди неочікуваним, завжди несхожим на інших. Вона приходила коли хотіла і йшла так само. Вона просто була моїм вчителем, путівником. Як я міг стати таким як став. Життя усіх нас товче поки ми не стаємо слухняними. А вона вчила давати здачі і сміятися в обличчя негараздам.