Перший розділ

Наші амбіції — це не завжди про добро для себе. Інколи саме вони доводять нас до межі, з-за якої немає вороття; до рівня, коли ти вже не в змозі підвестися й іти вгору. І не просто вгору кар’єрними сходами, а по життю — щоб являти собою щось більше, ніж просто «споживач», бути особистістю, яка веде за собою.

Коли ти на доріжці завдовжки в життя перебуваєш десь посередині (плюс-мінус, бо й сам не знаєш, що буде завтра, особливо в нашій реальності), думки стають плутаними.Кар’єрні інтриги, Світові змови, хвороби, апокаліпсиси, війна, інопланетяни — послідовність цих подій довільна, але циклічна.

Чого тільки не спаде на думку під час крапельниць, коли нарешті залишаєшся наодинці в палаті, без набридливих сусідок та сварливих санітарок.

Так, вона знову тут. У лікарні. Лежить і розмовляє з привидами минулого про те, «як би було, якби...» та «чому саме так». Стіни типово блідо-зелені, нестерпно тхне ліками. Пані Надія, невтомна санітарочка, уже протерла запраною ганчіркою всі поверхні. Від хлору аж у горлі дере.

Рання весна заглядає до палати. Тепле сонце пробивається крізь старе вікно. Сонячні промені, наче мамині руки, простягаються до неї й ласкаво гладять по голові — заспокійливо, як колись у дитинстві. Вона дивиться на свої руки — тонкі, бліді, вкриті синцями та в крововиливах від частих крапельниць та ін’єкцій. І не розуміє, як так сталося, що її завжди охайні пальці з манікюром перетворилися на зачерствілі, з грубою, потрісканою шкірою від постійної роботи в землі. Нігті короткі, нерівно обрізані, з в’їденим брудом, який важко відмити. Кутикула суха, у задирках. Це руки людини, що багато працює в полі, а не в офісі, як колись.

Земля завжди була поруч. Колись вона думала, що підкорила цей світ: офіси, відрядження, амбітні цілі. Здавалося, це і є щастя — бути затребуваною. Вона бігла так швидко, що не помітила, як шлях угору перетворився на стрімке падіння. І ось тепер — земля під нігтями, яку не вимити, як не вимити з пам’яті помилки минулих років.

Обличчя набрякло від стресу та ліків, а в погляді — безмежна, тиха самотність. Наче весь світ відгородився від неї, чи, можливо, вона сама відгородилася від нього цими стінами. Волосся втратило колір, а ще вчора вона була доглянутою шатенкою з густою каштановою копою та зеленими очима, у яких грали бісики привітності. 

Пищання приладів невпинно вириває її з роздумів, нагадуючи: вона тут зовсім одна, загублена в океані власного відчаю. Вона чекає. ЇЇ вже такий дорослий син обіцяв забігти після справ, провідати, але тій обіцянці вже три дні. Тому її погляд сповнений смутку.

В коридорі тим часом вирує інше життя: різкий запах хлорки, важке гупання відра, шурхіт мокрої ганчірки — і знову непривітна санітарка миє підлогу, раз у раз бурчачи собі під ніс.

«Цікаво, — подумала вона, прислухаючись до ритмічного крапання ліків у системі, — чи була та гонитва вартою того, щоб тепер лежати тут і рахувати тріщини на стелі?».Що далі?

Вона колись вірила, що тільки вона є — володаркою своєї  долі. Що кожен крок продуманий, а кожен успіх — це лише її заслуга. Але реальність виявилася іншою.

На що ствердно та вперто, вчергове гримаючи відром у коридорі, підчеркує пані Надія. Війна забирає спокій, хвороба забирає силу, а час… час просто забирає все інше.

Час саме він той цінний компонент в житі , який не можливо відовити чі замінити.

Вона заплющила очі. Перед внутрішнім зором виринав той малий клаптик городу, де вона з відчаєм заривалася руками в чорнозем, коли все інше життя розсипалося на порох. Вона хотіла виростити щось справжнє, але, здається, лише сама вросла в ту землю, знесиливши власне тіло. Проте той клаптик став для неї оазою в пустелі.

Син... Її відрада. Коли він був маленьким, вона не мала для нього часу, бо прагнула дати йому «більше». І що в результаті? Виріс гарним чоловіком зі своїм ритмом. «Ми самі вчимо своїх дітей бути самотніми, — гірко всміхнулася вона про себе, — показуючи їм, що робота важливіша за вечерю разом».

Сонце переповзло на сусідню стіну. Мамині теплі руки зникли, залишивши холод лікарняного простирадла.Рання весна на порозі. Отоплення вже відключили тому холод відчувався ще наче льодова глиба,що насувається. Вона відчула, як накочується чергова хвиля втоми.

Можливо, це і є той самий край, про який вона думала на початку? Рівень, з якого вже не піднятися? Чи, може, це просто довга зупинка перед тим, як нарешті стати не споживачем, а просто людиною, яка нарешті почула саму себе? Навіщо, чі для кого долати амбітні дистанції в роботі?

Пора відпочити…. І крапельниця вже закінчилась.