Вона

Вона

- Я сиджу на білому стільці, що є продовженням підлоги, у святковому вбранні. Мене одягли ніби на свято. Я відчуваю себе царицею, королевою, імператрицею чи лише богинею... Навколо мене клопочуть дивні напівпрозорі створіння, які готують мене до чогось. Я встала, пройшлася, щоб роздивитися все навкруги, але нічого, крім цього білого простору та цих напівпрозорих створінь не бачу. І нічого не відчуваю, крім внутрішнього світу, крім своєї свідомості. Я йду далі, щоб розгледіти, де ж межі цього неіснуючого світу, але не бачу та не відчуваю їх. Лише те, що мене супроводжують всюди ці напівпрозорі істоти. Мабуть, у мене галюцінації. Де я? Та взагалі хто я? Я нічого не пам'ятаю та зовсім нічого не розумію. Для чого мене готують? Для жертвопринесення якомусь богові? Чи? Невже для весілля? Тоді хто він, цей мій наречений, якщо він зажадав такий дивний ритуал? Невже він дійсно бажає, щоб мене підготували саме так? Може й ні. Мабуть, скоріш за все це жертвопринесення, - й мене одурманили, щоб я нічого не розуміла та не пам'ятала... Але одруження теж буває жертвопринесенням, якщо віддають наречену якомусь богові, щоб він зробив зі своєю жертвою-нареченою все, чого тільки захоче... - розмірковувала молода жінка, яка блукала у порожнечі, шукаючи вихід у цьому неіснуючому світі з напівпрозорими субстанціями, без яких вона й кроку не могла зробити, бо вони всюди її супроводжували.

Мене повели туннелєм.

А потім на виході я почула:

- Лягай. - отже, звук тут існує. 

Я вперше щось почула та виконала команду.

Лягла на напівпрозору тканину - і мене понесли... на світло, яке я теж відчула.

Отже відчуття існують у цьому світі.

Що ж далі?

А потім я знов почула голос. Кілька голосів:

- Вона! Вона! Це вона!

Мене несли напівпрозорі створіння у супроводі таких самих істот.

Почався спів. Колективний спів.

Але співали одне й те ж саме слово: "Вона-а-а... вона... во-о-она-а..."

- А чому ви мене називаєте "вона"? - питаю я у тих субстанцій, які мене несуть та теж співають це слово "вона".

- Бо навіщо ім'я тій, хто помре через годину? - відповідають мені.

Отакої... Значить... Відповіли. Заспокоїли відповіддю. Дякую... Да уж...

Нарешті зупинилися.

Я встала.

Я опинилася над прірвою.

Переді мною була глибока ріка, а стояла на верхівці скелі в оточенні напівпрозорих істот.

У воді закружляв вихор.

Напівпрозорі істоти відійшли від мене.

Навіть побігли.

З води виштовхнулася одним ривком голова змії на довгій шиї та розкоила свою пащу, збираючись проковтнути мене.

А у моїй свідомості продовжував лунати колективний спів з єдиним словом "вона"

І ніякого страху перед обличчям смерті.

Точно! Я під дією препаратів, тому не відчуваю страху смерті.

Паща розкрилася.

Мене проковтнули.

Відчуваю та чую, що змія плюхнулася у воду.

А що ж зі мною?

- Мене повинні були проковтнути повністю!

Я ще жива, замість порадіти ще хвилинці життя, обуруюсь, що мене й нормально проковтнути не змогли.

Точно з мисленням щось не так.

А потім я здивовано розглядаю механічню внутрішню будову змії.

- Це машина! - вирвалося з мене.

Через щілини очей змії я бачу, що мене уносить у підводний... ні, у підземний світ, який розташований під товщею води глибоченної ріки.

Мене випльовую перед вівтарем, біля якого стоїть священник, а ще... він...

Цей красень, якого я бачу вперше у своєму житті.

Нас одружують.

Таке собі дивне весілля... під примусом наосліп...

Мій чоловік бере мене на руки та відносить кудись до себе... у просторну велику гарну кімнату.

Мене починають цілувати, даруючи кохання у всіх його фізичних проявах.

І я засинаю в обіймах чоловіка, який щойно зробив мене жінкою.

Коли я прокидаюся, то починаю згадувати (бо дія дурманливих речовин проходить), що у моєму поселенні була нарада, де мене обрали серед вісімнадцятилітніх дівчат в якості нареченої для жертвопринесення змію.

Так ось який цей змій.

Ось кого я стала нареченою, а в дійсності дружиною.

Мій чоловік міцно спав.

А я продовжувала згадувати усе своє попереднє життя.

І починаю усвідомлювати, що з таким люблячим чоловіком, як він, на мене чекає щасливе життя.