- Співчуваю.
- Дякую. Я хочу Вам все розказати, але, як виявилось, мені боляче говорити про це все, хоч і пройшов вже певний час.
- Ви нещодавно пережили нову втрату, тому всі спомини, приховані десь в глибині Вашої душі, знову гостро відчуваються.
- Ви праві. Перепрошу завчасно, якщо десь посеред розмови буду замовкати. Мені перехоплює іноді подих.
- Як Вам зручно.
- В родині у нас було завжди три сестри, три доньки, три подруги. Веселі, красиві, здорові. Сім’я заможна. В батьків власний бізнес з обробки шкіри та хутра. Діти навчаються в приватній школі. Різниця в віці в нас була невелика, тому ми ладнали. Ми жили, мов у казці. Але казки зазвичай нетривалі. От і наша закінчилась в одну лише мить. Якось наша Роуз пішла разом зі свою шкільною подружкою на вечірку до знайомих цієї ж подружки. Ми хотіли піти з нею. Мені тоді вже майже виповнився двадцять один рік, але дорослою я відчувала себе завжди. Була відповідальною за сестер теж завжди. Здавалось, що про їхнє життя я знала більше за батьків. Софії була майже дев’ятнадцять, але вона, як завжди, жила не в реальності, а в своїх мріях. Вона все хотіла стати зіркою глянцю, чи співачкою, чи танцівницею. А от Роуз було шістнадцять. І на правах підлітка вона влаштувала істерику, що її нікуди одну не відпускають, що ми завжди з нею, що вона вже доросла. Але це була не правда. Де їй було треба, вона ходила сама. Вечірка незнайомої компанії, якоїсь подружки, певна річ, алкоголь… Отже, під ранок я отримала повідомлення від Роуз з одним лише словом – «Допоможи». На дзвінок Роуз відповіла не одразу, десь з третьої спроби я додзвонилась. Зараз.
Кейт замовкла. Вона важко дихала. Їй нелегко було говорити.
- Може нам краще зупинитись – і Ви все розкажете. Я бачу, як Вам складно.
- Ні. Дорога мене відволікає. Я концентруюсь і є вірогідність, що в мене не почнеться панічна атака. Тому ми будемо їхати й надалі.
- Здається, я здогадуюсь, що саме сталось з Вашою сестрою. Можете не вдаватись в подробиці. Подумайте зараз про себе.
- У Вас є діти?
- Так. Син. Він – юрист, працює в суді.
- Як Ви його виховували?
- Я – суворо, але чесно. Він завжди знав, за що його карають. Навіть, якщо я гримав на нього, потім ми все рівно все проговорювали.
- А до дівчат він як ставиться?
- З повагою. Це я знаю точно. Я йому про це ще з його малого віку говорив, що до жінки лише з повагою можна ставитись. Та й своїм прикладом це весь час показував. Ми з дружиною майже ніколи не сварились. Просто звикли про все говорити.
- А те, що Ви кудись поїхали з малознайомою дівчиною… Що Ви їй про це сказали?
- Залишив записку та надіслав повідомлення. Я це навіть в більшій мірі робив не для неї – хотів просто бути впевнений, що хтось ще знає, що я кудись з Вами поїхав, раптом що.
- Бачите, Вам не байдуже до своєї родини – і як результат у Вас дитина -не моральний виродок. А моя сестра завагітніла від одного з таких створінь.
- Що сталось потім?
- В поліцію сімейний юрист порадив не писати заяву і щодо аліментів до суду не подавати.
- Чому?
- Сім’я, яка не змогла виростити зі свого синочка нормальну людину, виявилась дуже впливовою. Вирішили сховати Роуз від усіх. Але… Здавалось, в Уеллінборо їй буде спокійно. Ми переїхали туди з Единбурга.
- Почекайте, Нет Вілсон, він же спочатку працював недовго в Единбурзі, а потім влаштувався на роботу в якусь лікарню в Уеллінборо.
- Який Ви розумний.