Розділ 11 Дорога до Уеллінборо (1)

Ранок в інспектора Хьюза почався не так, як він планував. А планував він наступне: виспатись, поснідати, перебрати документи по справі, скласти найважливіші в портфель, переглянути оновлену інформацію на пошті, вчасно виїхати на вокзал, аби дістатись до Уеллінборо.

Натомість містер Хьюз проспав і перекреслив собі цим всі плани на ранок. А проспав він по причині того, що десь до другої ночі розмовляв з місс Роджерс (вона ж місс Міллер), а потім о третій ночі повернувся додому. Тепер йому треба буде шукати інший квиток до Уеллінборо, тому що потяг туди від’їхав вже півгодини як, а інспектор Хьюз досі ще стояв в піжамі посеред своєї кухні.

Це була субота – тому білети було важко знайти на післяобідній час. Він ніколи не просинався пізніше восьмої ранку, навіть у вихідні. Але цього дня йому вдалось прокинутись об одинадцятій тридцять дня. Ще треба було поснідати, хоча правильніше було б назвати цей прийом їжі ланчем.

О дванадцятій в містера Хьюза задзвонив телефон. На екрані з’явився незнайомий номер. Детектив не хотів брати слухавку, але все ж таки пересилив себе.

- Слухаю.

- Добрий день, пане інспекторе.

- Хто це?

- Кейт Роджерс.

- Місс Роджерс? Чому Ви телефонуєте?

- В мене є для Вас пропозиція.

- Яка?

- Вийдіть зі свого будинку.

І дівчина поклала слухавку. Інспектор був шокований. Але все рівно вирішив вийти зі свого будинку і подивитись, для чого це було робити. Вийшов не через центральний вхід, а зі сторони саду. Взяв з собою зброю і підійшов до паркану. Трохи визирнувши з-за нього містер Хьюз побачив чорний автомобіль, біля якого стояла місс Роджерс. Сьогодні вона була вдягнена в спортивний зручний одяг та взуття. Кейт піднесла телефон до вуха, і в детектива в лівій руці, адже в правій він досі міцно тримав зброю, задзвонив телефон.

- Містер Хьюз, виходьте до мене, а не ховайтесь за парканом. Я не зашкоджу Вам.

- Добре. Хвилин десять зачекайте. В гості не запрошую.

- Нічого, я розумію. Чекатиму.

Інспектор швидко пішов до свого будинку. В спальні він провів ці самі десять хвилин, з яких лише три хвилини перевдягався з піжами в діловий костюм. Решту часу він думав. Думав, для чого йому все це треба. Давно треба було піти на пенсію і зайнятись садівництвом. Він так і не поїв нічого. Взявши документи, зброю та написавши записку дружині, вийшов з будинку.

- Ви вчасно. Сідайте в автомобіль.

- Якщо Ви думаєте мене викрасти, пам’ятайте, що за це Ви будете нести кримінальну відповідальність.

- Я не збираюсь Вас викрадати. Сьогодні у Вас з’явився особистий водій та, на додачу, екскурсовод. Ви ж збирались Уеллінборо, чи не так?

- Так, збирався, але звідки ВИ про це знаєте?

- Не важко здогадатись. Нет, Софія та я – ми всі жили в цьому місті певний час.

- Вони, Ваша сестра та містер Вілсон, були знайомі раніше?

- Так, але не близько.

- За скільки годин ми доїдемо Уеллінборо?

- Якщо не буде заторів, то за дві години. Ви встигли поїсти?

- Якщо бути чесним, то ні.

- Не хвилюйтесь, зараз заїдемо на заправку. Там і поїмо.

- Можу я задати Вам питання?

- Не знаю, чи зможу Вам відповісти.

- Скажіть, будь ласка, Ваше весілля з містером Вілсоном – це все фарс чи спланований крок?

- Довго розказувати.

- В нас є дві години. Встигнете?

- Зараз поїмо, а потім… Подивимось.