Розділ 22.

Інтерлюдія

Тієї ж хвилини Геон направив Альмісу з ділянки біля води до центральної вежі, де збиралися всі маги, здатні підтримувати захисний щит міста.

Дівчина поспіхом підіймалася крутими кам'яними сходами, усвідомлюючи, що доля світу вирішується саме тут. Центральна вежа та її прадавній магічний захист були значно старшими за фортечні мури. Вона стояла тут із незапам'ятних часів, коли на перевалі були лише стародавні руїни на перехресті гірських шляхів, і за віки вона так зрослася зі скелею, що здавалося єдиним цілим. Зараз же фундамент фортеці пронизувала мережа магічних каналів, схожа на срібну павутину, — саме крізь неї маги в бою підтримували свої захисні закляття. Ельфи, орки та люди — уперше в історії цих суворих гір — разом тримали щит проти темряви, наче надійний дах над головою під час зливи.

На вершині вежі палахкотів яскравий магічний вогник — мов самотня свічка над нескінченним океаном потвор. Ще вчора на нього майже не зважали, але тепер кожен воїн із надією дивився на нього: поки він сяяв, кривавий морок не міг дотягнутися до живих. А трохи нижче маги, озброївшись величезними дзеркалами, спрямовували це світло в темну долину, наче промені маяка, вихоплюючи з мороку ділянки, де тіньовики намагалися зламати оборону.

Орда знову штурмувала мур зі сторони долини по всій його довжині, але вже з фоморами. Здалеку здавалося, ніби сама нічна темрява за ними густішає й матеріалізується. Вона насувалася з долини на стіни, немов руйнівна повінь у ложбину, і там, де чорні хвилі торкалися світла, вона з шипінням згасала. Від самого рову й аж до межі видимості море кишіло павуками. Окремих потвор уже неможливо було розрізнити — лише безперервний, страхітливий рельєф руху. Цей напад нагадував штормове океанське плесо вночі, яке час від часу розривали сліпучі смуги світла від дзеркальних прожекторів і магічних спалахів захисників. А в самому епіцентрі цього хаосу, немов сліпуче лезо, пронизували темряву чисті блискавки й промені.

Це бився Олесь. Його світ Альміса впізнала б його серед тисячі інших — у всьому світі існувала лише одна людина, здатна плести магію такого гарту. Вона давала собі обіцянку не шукати його очима в цій кривавій м'ясорубці, але не могла втриматися. Серце стискалося при кожному спалаху золотисто-білого вогню там, де хлопець самотужки відбивав масовані атаки фоморів. Крізь купи палаючих павуків і кіптяви його постать здавалася втіленням самої грози: золотистий купол щита приймав на себе списи темряви, а його яскраві розряди прорізали полчища павуків, перетворюючи їх на попіл.

Лучники били в упор, із зубців лилася горюча суміш, рунні воїни билися зброєю, а маги безперервно впускали закляття. Павуки гинули тисячами — і все одно не зупинялися. Мертві падали під ноги живим; живі йшли по мертвих. Вал із чорних туш, залишений ще вечірньою хвилею, за годину нічного штурму виріс удвічі й перетворився на похилий пандус, що пролягав просто до зубців муру. А позаду, на безпечній відстані, темні маги на велетенських павуках посилали на стіни беззвучний чорний дощ. Там, де ці краплі торкалися каменю, твердь плавилася й розсипалася.

Над стінами зловісно ширяли фомори. Чорні крилаті силуети на тлі зірок описували повільні кола — наче стерв'ятники, які чатували на найменшу прогалину в захисті. І навіть де-не-де павукам усе ж вдавалося зачепити захисників і стягнути їх із мурів у живий чорний потік — на поживу орди або для майбутніх кривавих жертвопринесень на вівтарях.

Темні маги били в захисний купол точково й нещадно. Він важко просідав, срібна магічна сітка пружинила, і Альміса з вежі виразно бачила, як під цими ударами поволі сточується сила кожного захисту. Маги берегли магічний резерв, наче останні ковтки води в пустелі, але ворог методично й без поспіху виснажував їхні сили. Маги по черзі віддавали свій магічний резерв у спільну мережу захисту на магічному кристалі — дехто з людей виснажувався донезмоги й падав непритомним просто на кам'яну підлогу вежі.

Тим часом унизу, уздовж усієї лінії оборони, палали три головні осередки битви. Ліворуч прикривав східну браму Олесь, утримуючи над ворітьми свій яскравий захист. Біля самої брами, у центрі цього пекла, відчайдушно билася Міна — її зброя миготіла з такою швидкістю, що перетворилася на суцільне коло зі сталі й світла рун. Дівчина билася мов одержима, не поступаючись рунним воїнам, а з іншого флангу, біля річища, ділянку захищав Геон: його ельфійські маги посилали у темряву каскади сліпучих білих стріл і вогню, що розривали павуків на шматки.

У цю мить у руках Альміси тривожно пульсував білий магічний кристал, а на голові тьмяно сяяла корона — їхнє м’яке світло немов в такт повторювало її прискорене серцебиття. Проте вона поки що не витрачала накопичену енергію: потрібний момент ще не настав. І саме тоді, окидаючи поглядом бій із висоти вежі, Альміса помітила те, чого не міг розгледіти жоден захисник на мурах. Вона зрештою розгадала справжній задум ворога.

Орда не просто хаотично штурмувала фортецю — вона діяла за чітким, холодно розрахованим ритмом. Нападники наступали й відступали за незрозумілими циклами, немов морський приплив, цілеспрямовано завдаючи головного удару по тих ділянках, де фомори роз’їдали камінь чорною магією. Прадавні стіни вже не витримували цього тиску: під руйнівними чарами міцний граніт укривався павутиною глибоких тріщин і розсипався на уламки від точкових атак у самі вузли захисту. Стіна, що непорушно стояла тут вісімсот років, здавалося, втрачала по століттю міцності за кожну хвилину!

«Вони не просто б'ють у мур... Вони випалюють саму магічну основу каміння! — з жахом збагнула Альміса, стежачи за злагодженими діями крилатих командувачів у небі. — Вони готують масований прорив із боку долини!»

— Південний сектор! — крикнула вона зв’язковому. — Там ворог готує прорив!

-------

Інтерлюдія

Фортеця трималася. Її оборону внизу впевнено утримував Олесь, ведучи запеклий бій із фоморами. Бойова ніч пахла озоном, вологою й паленим хітином, а холодний гірський вітер пробирав до кісток — так, ніби хтось у високогір’ї відчинив двері в саму зиму. Міна бачила цей двобій з мурів крізь сліпучі спалахи магії та мерехтіння захисного щита. Вона знала: поки Олесь непохитно стоїть — фортеця не впаде.