Розділ 20.

— Хто до нас іде? — тихо запитала Альміса, визираючи з-за мого плеча.

— Невідомо. Зараз же сховайтеся за колони й приберіть кристали, — швидко прошепотів я. — На видноті лишуся тільки я. Спершу подивимося, хто це і з чим прийшов.

Я обережно переклав фейрі в шолом і поставив його в нішу біля прадавнього барельєфа. Малеча там звилася калачиком, закуталася в прозорі крильця — і міцно заснула. Її м'яке золотаве сяйво лишилося єдиним острівцем світла в просторій залі. Дівчата безшумно ковзнули за колони, а я ступив уперед — у центр мозаїчної зали.

Таким і був мій задум: привернути першу увагу на себе, а не до дівчат. Треба було з'ясувати наміри нічних гостей. Поквапом діставши з кишені один із сьогоднішніх заряджених амулетів, я накинув його на шию й перевірив, чи легко клинок виходить із піхов, і приготувався. Поки що — базовий захист; кристал і корону я приберіг на випадок справжньої біди.

Тим часом із глибини тунелю долинули чужі кроки — легкі, обережні. Спершу я відчув двох тіней: від них віяло крижаним холодом і нудотно-солодким смородом мороку — ауру, яку я вже ні з чим не сплутав би. За ними йшли ще кілька людей, які голосно розмовляли.

— ...Вони тут, у дальній залі, — пролунав тихий, але впевнений людський шепіт, що гучно луною відбився від кам'яного склепіння.

— … та що нам можуть заподіяти двоє дівчат і хлопець, які й академії не скінчили? — відповів другий із зневагою. — Вони ж від самого ранку заряджали амулети та ставили магічні пастки довкола міста. За цілий день магії в них практично не лишилося — ви повністю видихнулися.

— ...і все ж нас попереджали про їхній потенціал.

— … ми швидко з ними впораємося, якщо діятимемо без затримок… Тіла скинемо під завал у бічному ході. Усе звалимо на тіней...

Решти я не розібрав, але ні в жодній інтонації не було й краплі вагання. Деякі імперські маги зробили свій вибір і спокійно обговорювали наше вбивство як роботу.

Першими в залу прослизнули тіні. Густа, мов рідкий дьоготь, пітьма поповзла по мозаїці, пригнічуючи сяйво фейрі та моє магічне світло. Вона згущувалася вздовж стін і колон, заповнюючи добру половину зали. І з цього непроглядного мороку в мене вдарили списи, сплетені з чистої темряви.

На цю атаку я не встиг ані промовити закляття, ані звести щит. Амулет на грудях зреагував сам: чорні леза з гуркотом вдарилися в прозору перепону й розсипалися тисячами іскор. Захист витримав, а кристал у моїй долоні — мій вірний перетворювач магії — жадібно ковтнув вивільнену енергію темряви, і я одразу ж повернув її ворогам своєю атакою.

У відповідь на мій удар руни на стінах спалахнули яскравим, суцільним ланцюгом. Золоті стрічки символів на стінах та колонах вмить випалили пітьму навіть у тих кутках, де вона намагалася сховатися. Світло наче бігло від руни до руни, як вогонь по сухій траві. І в цьому спалаху я розгледів біля входу п'ять постатей у сірих дорожніх плащах поверх бойових мантій Імперії.

Імперці.

— Звідки тут стільки світла... — почав один і не закінчив.

Бо вже діяла Мина. Озброєна клинком, який носять з собою розвідники її раси, вона вискочила з-за колони й на ходу випустила короткий магічний розряд, що розбив захисний щит ворожих магів. Наступної ж миті дівчина метнула свій клинок просто в найближчого супротивника. Це лезо пробило мантію — і перший імперський маг упав горілиць, так і не зрозумівши, що вже мертвий. Другий ледве встиг розвернутися й виставити магічний бар'єр, і тільки це врятувало його від наступної атаки.

Третій метнувся вбік, відповів закляттям, що з тріском розбилося об магічний щит Міни, — але в нього вже летіло дві атаки одразу: моя й ельфійський вогонь Альміси. Нападник не встиг ні захиститися, ні ухилитися — атака настигла його, і той сіпнувся, мов підпалена міль, і повільно осів на підлогу, із німим подивом вдивляючись у пропалену діру у власних грудях.

Четвертий рвонув назад до тунелю, прагнучи врятуватися втечею, але впав прямо на виході: кинутий Міною другий ніж наздогнав його точно між лопаток. Тим часом останній маг із першої лави встиг сховатися за колоною й відстрілювався звідти поодинокими магічними ударами. Але залишався ще один.

Він не тікав, а повільно наступав до центру, безперервно б'ючи по нас потужною магією. Дівчата невдовзі впізнали його.

— Кервісе? — прошепотіла приголомшена Альміса, визираючи з-за щита. — Ти ж... сьогодні не допомагав нам зводити захист на мурах! Послався на хворобу!

— Ха… ха… — хрипко розсміявся той, вискаливши зуби. — Ви бездумно витрачали сили, поки ми готували вашу смерть! Сьогодні володар вирішив покінчити з вами одним ударом — одразу усіх! Без вас фомори разом з ордою захоплять Горбраг за лічені години!

Він розтиснув долоню. На ній лежав чорний магічний кристал, що буквально поглинав навколишнє світло. Маг розмахнувся й силою жбурнув його — не в нас: у бік барельєфа, де в моєму шоломі спала фейрі.

— Провідниця сили має померти першою! — виплюнув він із дикою люттю.

Далі все сталося за лічені миті. Я летів у стрибку, хотів спробувати перехопити чорний кристал і прикрити власним магічним щитом шолом фейрі. Альміса виставила перед нами свій сяючий ельфійський бар'єр. А сама зала зробила те, чого не очікував жоден із нас: із прадавніх рун на барельєфі зірвався золотий джгут світла й, наче розпечений батіг, збив з ніг решту магів, що залишалися позаду.

Проте кинутий магом кристал на наші атаки ніяк не відреагував. Він перетнув залу й завис у повітрі просто перед щитом Альміси, почавши розростатися, пульсуючи пітьмою й підживлюючись смертю та кров’ю, що розливалися залою. Хоч древнє святилище й захищало свої тенета, але протистояти такій концентрації темряви йому бракувало сил. Колись це приміщення мало б придушувати магію мороку, та кристал містив у собі надмірну концентрацію чистої скверни, а кров загиблих буквально продавлювала прадавній захист.

Наступний наш спільний удар відкинув Кервіса до стіни. Йому вдалося вижити лише завдяки залишковій силі власного захисного амулета. Він повільно сповзав по каменю в калюжу крові, але на його обличчі запеклася потворна, божевільна посмішка. Очі мага згасали, та в них палав нелюдський страх, а ми бачили щось чужорідне.