Розділ 19.

Зранку, коли ми з Альмісою спустилися на перший поверх, у залі на нас уже чекав Віар. Він сидів за столиком біля вікна — з кухлем гарячого грогу — з виразом обличчя воїна, який чудово все розуміє, але дав собі обіцянку мовчати про наші стосунки в ці важкі часи.

— Ми шукали вас кілька годин, — сказав він замість привітання. — Розвідники ельфів обнишпорили пів міста. Ніхто й гадки не мав, що ви опинитеся тут... разом. Натрапили випадково: господиня закладу бачила, як ви танцювали, і впізнала за рухами ельфійку.

Я лише здивовано звів брову, хоча всередині все мимоволі стиснулося. Виявляється, за нас хвилювалося ельфи, а я, наївний, сподівався, що все, що сталося вчора, залишиться лише між нами. У пориві пристрасті, під тужливий передзвін лютні й перед лицем невідворотної війни, я геть забув про глузд. Зв'язок із донькою впливового князя, спадкоємицею давнього роду, міг коштувати мені голови або, як мінімум, накликати гнів усієї ельфійської знаті. Хоча уночі, у вогні її обіймів, мені було байдуже до давніх законів і чуток. Проте зараз, під пильним поглядом Віара, тверезий розум повернувся: схоже, ми наробили чималого галасу.

Альміса ж трималася з бездоганною ельфійською гідністю — нічим не виказуючи збентеження, хоча куточки її вуст ледь помітно всміхалися. А фейрі в моєму шоломі досі солодко спала, не підозрюючи про наші світські проблеми.

— Щось трапилося? — невимушено запитала Альміса, присідаючи до столу.

— Нічого непоправного. — Віар подав знак господині, і та одразу принесла нам гарячу страву, а сам розвідник підсунув мені кухоль грогу. — Геон наказав мені вас до ранку не чіпати… але час вже настав: місто чекає на облогу. Ви потрібні нам. Розвідники помітили дрібних павуків дуже близько до міста. Тож усьому свій час… і радощам… і гарту сталі. Тому я й прийшов по вас раніше. Їжте — і рушаймо.

Він глянув на щасливе обличчя Альміси й тихо зітхнув: він знав її давно і чудово розумів, що означає ця усмішка.

— На тебе, Олесю, у дворі зброярні вже чекає Рдам, — продовжив Віар, коли ми поснідали й кухолі спорожніли. — Об'єднаний штаб міста ухвалив рішення: усі, хто не здатен тримати зброю, відходять у бік Імперії — вниз за течією, до рівнинних поселень. Караван для них сформують сьогодні після обіду. Радники та розвідники вважають, що чекати на напад доведеться недовго. Два, три дні у нас є. Тобі за цей час треба зарядити якомога більше амулетів. Альміса ж разом із магами організовуватиме захист мурів й уразливих ділянок міста.

Після цієї короткої розмови ми рушили назовні. Горбраг зустрів нас не панікою, а злагодженою працею. Вулиці жили в новому ритмі — рівному й розміреному, немов стукіт маятника, що відлічує останні години спокою. Ковалі кували наконечники й лагодили зброю від світанку, і передзвін молотів линув звідусіль, зливаючись в одну сувору симфонію. Теслі настилали на стінах помости й майстрували щити, підпирали брами важким дубом. Торговці пакували майно й харчі в дорогу: хліб, солонину, сушені яблука. Біля кожної повозки стояв візник із сувоєм і звіряв запаси; навіть воду приготували в бочках — по одній на віз. А тих, хто підлягав евакуації, перерахували двічі: спершу родинами, а потім — кожного окремо.

Попри загрозу, майже ніхто не метушився: збори йшли мовчки, за чітким розписом. Місцеві, здавалося, вміли легко залишати обжиті місця, коли цього вимагала потреба. Я не бачив, як готувалися до евакуації Чорні Скелі, але знав, на чому вони трималися: на непохитному героїзмі — прадавній міцності каменю й орків, які присягалися не відступати за жодних умов. Горбраг тримався на іншому. Тут ніхто не прагнув умирати красиво; тут збиралися грамотно оборонятися — день, два, стільки, скільки знадобиться. Бо героїзм — це спалах: яскравий, але короткий. Дисципліна це тихе багаття, яке не гасне під вітрами й горить стільки, скільки вимагає боротьба. Дивлячись на те, як ґрунтовно місто готується до облоги, я вперше за весь час відчув, як у душі народжується надія. Ми впораємося. Обов’язково.

Альміса з Віаром провели мене до подвір'я зброярні, а самі рушили до Геона. На прощання дівчина пристрасно поцілувала мене — просто під насупленим поглядом Віара — і з чудовим настроєм пішла по своїх справах. У дворі зброярні за довгим дубовим столом сидів Рдам: видавав бійцям заряджені амулети й приймав від них порожні. Ми привіталися й узялися до роботи.

Незважаючи на бурхливу ніч і небезпеку, що насувалася, я відчував себе напрочуд натхненним. Ніч з Альмісою перемінила все всередині: світ ніби розквітнув новими фарбами. Страх перед навалою, втома й невизначеність відступили на другий план, поступившись місцем глибокому, спокійному відчуттю сили. Коли знаєш, що маєш кого захищати й заради кого жити, навіть найважча праця стає легшою. З цим настроєм я і працював: до обіду наповнив магією десь сотню амулетів, до темряви — ще стільки ж. Хоча надвечір мої магічні канали палали від напруги, а кристал у долонях був гарячим і майже порожнім.

За цей час командувач обороною міста — Бургар приходив двічі. Він мовчки спостерігав за нашою роботою, а потім коротко питав у Рдама про темпи й запаси:

— Скільки атак витримає один такий амулет?

— Кілька атак темних магів або один удар фоморів, — відповідав гном.

— Шкода, що Олесь у нас один такий, — мовив Бургар, розглядаючи мене зважливим поглядом. — Попереду важке протистояння.

— Якщо фомори нападуть з кількох боків, Олесь не зможе протистояти всім,— зауважив Рдам. — Але кожне життя, збережене амулетом, — це вже перемога.

— Зрозуміло. Працюйте.

Командир занотував отримані дані й пішов далі — зводити розрахунки та вибудовувати стратегію майбутньої битви.

Надвечір на далеких заставах в долині спалахнув перший сигнальний вогонь — не тривога, лише знак: варту виставлено, підступи до міста під наглядом. На перевалі нічне спостереження було налагоджено бездоганно. Вартові на мурах і у віддалених вежах обмінювалися посланнями за допомогою сигнальних ліхтарів із рухомими заслінками — комбінаціями коротких і довгих спалахів, за якими можна було прочитати стан справ на дальніх підступах. Якщо ж вежа помічала ворожий авангард, світло миттєво прикривали — щоб позбавити ворога орієнтира й дати спостерігачам змогу непомітно відійти. Бачити ці самотні вогні у пітьмі долини було все одно, що зазирнути в холодні очі війни, яка повільно, але неухильно до нас наближається.