Розділ 18.

Вранці я склав у скриню всі заряджені захисні амулети, і караван рушив далі, а я нарешті ліг відпочивати. Друга ніч у горах минула відносно спокійно, без пригод.

Так, із різним успіхом ми йшли горами ще три дні. Дорога поступово звивалася вниз між ущелинами; з кожним переходом гірські кручі ставали нижчими, а небо — ширшим і світлішим. Нападів більше не було: ані засідок, ані зсувів, ані підозрілих слідів на осипах, павуки не турбували нас. Мабуть, саме через цю оманливу тишу шлях видавався мені найдовшим з-поміж усіх, що я подолав у цьому світі, адже щомиті ми чекали на напад. Річ була навіть не в мовчазних краєвидах, а в тому, що за нами хтось невідступно стежив: уночі з неба — найімовірніше, той самий фомор, а вдень зі скель — дрібні розвідники-павуки.

Я їх не бачив і не чув. Але шкіра між лопатками постійно свербіла від липкого відчуття чужого погляду, а вечорами, коли я сідав збирати магію в кристал, пальці на мить завмирали — ніби хтось, дивлячись просто на мене, зважував мої вміння. Фейрі теж відчувала цю загрозу. Вона нервово сиділа на моєму плечі, а її великі очі були постійно спрямовані на далекі схили позаду. Якось на третю ніч вона раптом підняла крихітну ручку й показала в темне небо, так само, як тоді на фомора. Мені цього вистачило для розуміння. Потвора з перевалу йшла за нами слідом. Вона не нападала, а, вочевидь постійно вивчала нас перед наступним ударом.

Поруч зі мною увесь цей час сидів Рдам і розповідав про історію Горбрагу. Мовляв, це місто на перевалі зовсім не схоже на суворі Чорні Скелі: тут точилося чимало битв — це перехрестя торгівельних шляхів різних рас, де під час воєн борються до кінця, а в мирний час — за кожен цвях і кожну монетку. Ось і зараз на перевалі, де стояв Горбраг, можна було знайти все — залізо, зілля, коней, найманців — і задарма тут роздавали хіба що гірський вітер. Гном розповідав усе, що знав, а я тим часом витягував з простору енергію в кристал і спостерігав, як попереду поступово розступаються схили. І от на п'ятий день по обіді гори нарешті залишилися за спиною.

Долина відкрилася зненацька — широка, зелена, розсічена сивою стрічкою річки, що витікала з гір. Луки, стада, тонкі струмки диму від багать і будинків, сірі смуги окультурених полів уздовж води... І на краю цього простору, немов велетенська рукотворна перепона, лежав Горбраг.

Він справді нічим не нагадував Чорні Скелі. Ті стояли на кручі —  непохитні, древні, витесані з чорного базальту так, ніби їх звели не руки орків, а самі духи гір. Горбраг же створився в самій долині. Його міцні й високі стіни з місцевого сірого каменю були непримітними, зате товстими, обточеними багатьма вітрами та дощами до тьмяного блиску. За ними тулилися будинки: частина врізана просто в схили, частина складена з важких брил, із дахами з товстого дерева та різнобарвної черепиці.

Гудіння кузень, смоляний запах диму й гомін базарної вулиці доносилися ще на підході до міста. На вулицях виднілися не лише орки — тут снували людські вози, ельфійські мандрівники, та навіть низькорослі торгівці-гноми з іншого континенту. Жодної штучної величі — суцільна прагматична доцільність. Чорні Скелі пам'ятали давні війни рас, натомість Горбраг відроджувався попри всі розорення знову і знову на перевалі, де торгівля була основою життя, і тому тутешні мешканці знали ціну виживання краще за інших.

Щойно наш караван почав наближатися до міської брами, містяни, торговці й перехожі поспіхом зупинялися, проводжаючи нас тривожними поглядами. Довгий ланцюг возів із пораненими орками викликала у спостерігачів гнітюче відчуття та мовчазний страх: ставало очевидно, що в горах сталося щось страшне і спокій закінчився.

Головна брама стояла навстіж, проте біля входу та вздовж стін пильно ходили озброєні вартові. Невдовзі нам назустріч із міста вийшла група орків. Попереду крокував воїн, набагато молодший за старійшин із Чорних Скель — у розквіті сил, сухорлявий, одягнений у просту сіру броню з клановими знаками. Погляд у нього був геть іншим — холодним, аналітичним і зосередженим. Якщо старійшини спиралися на мудрість віків, то перед нами стояв справжній польовий командир, який особисто організовував евакуацію з гір, розвідку та військові рейди.

Його погляд методично ковзав по колоні: він оцінював, як пересуваються поранені, скільки лишилося боєздатних бійців, наскільки вони екіпіровані, чого бракує і з яким настроєм повертаються ельфи й орки. Це був погляд командира, який миттєво підраховував реальну боєздатність і резерви.

— Горбраг вітає відважних воїнів, які захистили Чорні Скелі, знищили фоморів, зупинили орду та вийшли з гір героями, — мовив він рівним, позбавленим зайвого пафосу голосом. — Я — Бугар, командувач гарнізону орків в місті Горбраг. Мені доручено зустрічати всіх, хто відступає з гір до цього місця.

Старійшина Чорних Скель ступив уперед, стисло привітався з усіма й кількома словами доповів про стан возів й поранених. Трохи згодом підійшли Геон з Альмісою. Вони обмінялися вітаннями з Бургаром — як з'ясувалося, вони були давніми знайомими, а вже після цього погляд командувача ковзнув праворуч і зупинився на Міні. Вона разом зі мною якраз приєдналася до гурту й тепер дивилася йому прямісінько в очі, не відводячи погляду.

— Саме Міна своєю магією допомогла нам вистояти у фортеці, — сказав старійшина. — Вона тримала захист брами до останнього фомора, поки не з’явився Олесь.

Бургар перевів погляд на мене, затримавшись на фейрі, яка обережно визирала з-за мого коміра, а потім знову повернувся до Старійшини:

— Як минув перехід горами?

— Напружено, — стисло відповів той.

— Скільки воїнів з каравану готові битися далі?

— Десь половина готова хоч зараз, а решта поранених здатна буде встати в стрій за кілька днів, — відповів Старійшина рівним, твердим голосом. — Хоча частина з них не зможуть битися вже ніколи... але воїни знищили чимало потвор. Єдина справжня проблема для нас — темна магія, тіньовики та фомори. З рештою ми впораємося сталю.