Розділ 18.

Вранці я склав у скриню всі заряджені захисні амулети, і караван рушив далі, а я нарешті ліг відпочивати. Друга ніч у горах минула відносно спокійно, без нападів.

Так, з частими зупинками та перевірками ми йшли горами ще три дні. Дорога поступово звивалася вниз між ущелинами; з кожним переходом гірські кручі ставали нижчими, а небо — ширшим і світлішим. Нападів більше не було: ані засідок, ані зсувів, ані підозрілих слідів на осипах. Павуки не турбували нас. Мабуть, саме через цю оманливу тишу шлях видавався мені найдовшим з-поміж усіх, що я подолав у цьому світі, адже щомиті всі чекали на напад. Річ була навіть не в мовчазних краєвидах, а в тому, що за нами хтось невідступно стежив: уночі з неба — найімовірніше, той самий фомор, а вдень зі скель — дрібні розвідники-павуки.

Я їх не бачив і не чув... але шкіра між лопатками постійно свербіла від неприємного відчуття чужого погляду, а ввечері, коли я сідав, щоб зібрати магію з простору в кристал, пальці на мить завмирали — мені здавалося, ніби хтось оцінював мої здібності здалеку. Фейрі теж відчувала цю загрозу. Вона нервово сиділа на моєму плечі, а її великі очі були постійно спрямовані на далекі схили позаду. Якось на третю ніч вона раптом підняла крихітну ручку й показала в темне небо, так само, як тоді на фомора. Мені цього вистачило для розуміння. Потвора з перевалу йшла за нами слідом. Вона не нападала, а, вочевидь, постійно вивчала нас перед наступним ударом.

Поруч зі мною весь цей час сидів Рдам і розповідав історію Горбрага. Мовляв, це місто на перевалі зовсім не схоже на суворі Чорні Скелі: тут точилося чимало битв — це перехрестя усіх торговельних шляхів в цих горах, де під час воєн мешканці борються до кінця, а в мирний час — за кожен цвях і кожну монетку. Ось і зараз на перевалі, де стояв Горбраг, можна було знайти все — залізо, еліксири, коней, найманців — і задарма тут роздавали хіба що гірський вітер. Гном розповідав усе, що знав, а я тим часом витягував з простору енергію в кристал і спостерігав, як попереду поступо во розступаються схили. І от на п'ятий день по обіді високі гори нарешті залишилися за спиною.

Долина відкрилася зненацька — широка, соковито-зелена, розкраяна сивою стрічкою річки, що виривалася з гірських ущелин. Обабіч води розкинулися соковиті луки й череди худоби, угору здіймалися тонкі пасма диму від поодиноких вогнищ та осель, а вздовж річища тяглися рівні смуги оброблених нив... І на краю цього простору, немов велетенська рукотворна перепона, лежав Горбраг.

Він і справді нічим не нагадував Чорні Скелі. Ті стояли на кручі в гирлі двох річок — непохитні, древні, витесані з чорного базальту так, ніби їх звели не руки орків, а самі духи гір. Горбраг же створився на краю долини. Його міцні й високі стіни з місцевого сірого каменю були непримітними на фоні скель, зате товстими, обточеними багатьма вітрами та дощами до тьмяного блиску. За ними тулилися будинки: частина врізана просто в схили, частина складена з важких брил, із дахами з товстого дерева та різнобарвної черепиці.

З цього боку мені ще не доводилося бувати — точніше, я проходив тут раніше, коли Таурен-Міна вела мене сліпого до міста, але тоді я просто не міг побачити всієї цієї величі. Тепер же тут ще здалеку долинали різношерстий галас вуличних торгівців, густий смоляний дух багать і гомінка метушня торговельного шляху. Під самими стінами фортеці розкинувся строкатий табір біженців із гір. Серед наметів і возів тулилися не лише орки: проїжджали людські підводи, проходили загорнуті в плащі ельфійські воїни й були помітні навіть низькорослі торгівці-гноми, які забрели сюди аж з іншого континенту.

Поблизу Горбраг виглядав як неприступна фортеця, жодної штучної величі — суцільна прагматична доцільність. Чорні Скелі пам'ятали давні війни усіх рас, натомість Горбраг відроджувався попри всі розорення знову і знову на перевалі, де торгівля була основою життя, і тому тутешні мешканці знали ціну виживання краще за інших.

Щойно наш караван почав наближатися до міської брами, біженці, торговці й перехожі поспіхом зупинялися, проводжаючи нас тривожними поглядами. Довгий ланцюг возів із пораненими орками викликала у спостерігачів гнітюче відчуття та мовчазний страх: ставало очевидно, що в горах сталося щось страшне і спокій закінчився.

В той же час головна брама стояла навстіж, проте біля входу та на мурах пильно ходили озброєні вартові. Невдовзі нам назустріч із міста вийшла група орків. Попереду крокував воїн, набагато молодший за старійшин із Чорних Скель — у розквіті сил, сухорлявий, одягнений у просту сіру броню з клановими знаками. Погляд у нього був геть іншим — холодним, аналітичним і зосередженим. Якщо старійшини спиралися на мудрість віків, то перед нами стояв справжній польовий командир, який увесь цей час особисто організовував евакуацію орків з гір, розвідку та військові рейди.

Його погляд методично ковзав по колоні: він оцінював, як пересуваються поранені, скільки лишилося боєздатних бійців, наскільки вони екіпіровані, чого бракує і з яким настроєм повертаються ельфи й орки. Це був погляд командира, який миттєво підраховував реальну боєздатність і резерви.

— Горбраг вітає відважних воїнів, які боронили Чорні Скелі, знищили фоморів, зупинили орду та вийшли з гір героями, — мовив він рівним, позбавленим зайвого пафосу голосом. — Я — Бугар, командувач гарнізону орків в місті Горбраг. Мені доручено зустрічати всіх, хто відступає з гір до цього місця.

Старійшина Чорних Скель ступив уперед, стисло привітався з усіма й кількома словами доповів про стан возів й поранених. Трохи згодом підійшли Геон з Альмісою. Вони обмінялися вітаннями з Бургаром — як з'ясувалося, вони були давніми знайомими, а вже після цього погляд командувача ковзнув праворуч і зупинився на Міні. Вона разом зі мною якраз приєдналася до гурту й тепер дивилася йому прямісінько в очі, не відводячи погляду.

— Саме Міна своєю магією допомогла нам вистояти у фортеці, — казав тим часом старійшина. — Вона тримала захист брами до останнього фомора, поки не з’явився Олесь.