Розділ 17.

Гори стояли тут задовго до появи перших живих істот — і стоятимуть довго після того, як зникне останній із нас.

Їхні схили були витерті безжальним вітром до мертвого блиску, а сніг на вершинах лежав не білий, а сірий, щільно перемішаний із кам'яним пилом. Сонце в ньому не відбивалося — тонуло, ніби в мертвій воді, а вітер гуляв між ущелинами без перепочинку, не несучи в собі ані тепла, ані життя.

Дорога в цих краях вилася по схилу вузькою стрічкою. Місцями вона звужувалася настільки, що вози ледь-ледь проходили, і тоді їздових звірів брали під вуздечки — аби ті не глянули в прірву, на дні якої глухо клубочився молочний туман. У такі миті весь караван забував дихати, напружено прислухаючись до рипу дерев'яних осей. Краса цих місць заворожувала, але це була краса холодна і смертельна. Камінню довкола було байдуже до крихітних істот, що метушилися на його поверхні. Напевно, десь під цими брилами лишилися й ті, хто знайшов тут вічний спокій або загинув на самоті, — байдужі скелі не запам'ятовували жодного імені. Тільки живі пам’ятають що тут сталося.

Від самого виїзду з фортеці я їхав на одному з возів — поруч із пораненими, що лежали просто на підстелених мішках. Навкруги розгортався величний краєвид, а в повітрі висів густий запах поту й підсохлої крові. На кожній вибоїні чи різкій зупині поранені тихо стогнали.

Під цей приглушений акомпанемент болю я методично заряджав захисні амулети. Діставав камінець із сумки, що стояла між колін, клав його на долоню й переносив у нього магічний заряд із кристала. Робота була настільки монотонною, що пальці рухалися самі, залишаючи очам волю блукати вершинами й ущелинами.

Поруч, на моєму плащі, дрімала крихітна фейрі. За час, що ми були разом, вона дуже прив'язалася до мене й ніколи не відлітала далеко. Вона здавалася живим доказом того, що в цьому жорстокому світі ще лишилося місце для дива. Крізь сон крихітна істота неспокійно крутилася: крильця судомно притискалися до спини, дрібний трепет не знав спокою. Їй явно снилося якесь лихе видіння.

Так ми й рухалися аж до вечора. Міна зі старійшиною трималися в авангарді, керуючи розвідкою та темпом каравану, а Альміса з Геоном забезпечували магічне прикриття. Тож зайняті були всі. Лише Рдам сидів поруч зі мною і тихо розповідав, які з моїх ідей він уже втілив у життя, як поживають Сет, Барк та інші знайомі й що взагалі сталося за той нескінченно довгий час, поки мене не було в цьому світі.

Щойно над горами почало сутеніти, ми дісталися глибокої розколини: перший день минув у відносному спокої. Природа нахилила тут одна до одної дві велетенські плити — неначе гора склала долоні в молитві. Між ними утворилася довга печера, надійно схована і від пронизливого вітру, і від чужих очей. Саме тут орки стали табором на ніч, розвівши приховані за камінням вогнища, щоб світло не видавало нас здалеку.

Коли всі облаштувалися, я підійшов до вогнища, біля якого Міна разом з орками організувала польову кухню. Отримавши миску гарячої каші, я відчув довгоочікуване полегшення. Боги, як же я скучив за такою простою їжею! В іншому світі подібна каша могла хіба що снитися. Коли всі трохи вгамували перший голод, я дістав власні припаси з того світу й поділився небаченими тут ягодами з Альмісою, Міною та воїнами, що сиділи поруч.

— Ну, — сказав я, коли всі розсмакували гостинець, — розповідайте, дівчата. Як ви тут жили ці два тижні без мене? Чого навчилися, що нового дізналися?

Вперше після тієї страшної битви я спробував заговорити з ними так, як раніше. Вони виглядали страшенно втомленими, але ще трималися бадьоро, і все ж у їхніх очах заліг глибокий сум. Я не хотів говорити про війну з потворами, про тіньовиків, про поранених — хотів говорити про дрібниці. І спершу здавалося, що виходить.

Міна почала розповідати, як щоранку ходила з розвідниками в гори, як вивчала нові руни й шліфувала магічні вміння. Вона навчилася швидко зачитувати закляття й побічно стежила за пересуванням павучих зграй у горах. Її голос був рівний, сухий і напрочуд діловий — так архіваріус звітує про перепис старих фоліантів. Жодної іскри, жодного звичного запалу.

Альміса поділилася тим, як Геон навчив її тримати магічний щит набагато довше, ніж вона могла ще місяць тому, і як опановувала творення щільніших, потужніших заклять. Ще зовсім недавно вона б обов'язково розпушила хвіст, захоплено вихваляючись кожним новим досягненням. Але тепер просто констатувала факти — спокійно і врівноважено.

Смертельні випробування й розлука завжди залишають шрами — не лише на тілі, а й на душі. Ми всі пройшли по краю безодні, і цей досвід випалив із нас колишню безтурботність. Ніхто не повертається з темряви таким, яким туди увійшов.

Невдовзі я спробував розвіяти напругу. З усмішкою зауважив, що за час моєї відсутності вони обидві не лише різко подорослішали, а й стали ще вродливішими — мовляв, гірське повітря явно йде їм на користь. Раніше Міна миттєво відреагувала б влучною колючою шпилькою й викликала мене на словесну дуель. Тепер вона лише скупо кивнула. Альміса усміхнулася — але усмішка згасла, так і не встигнувши торкнутися очей.

Ягоди з іншого світу скінчилися. А разом із ними вичерпалися й дрібниці для розмов. Ми замовкли — кожен думав про своє. Вогонь тихо потріскував, пожираючи сухі гілки. Десь високо над нами, невидимий у темряві, тонко й тужливо свистів вітер.

Я фізично відчував: за цей час між нами щось невловимо змінилося. Це не була сварка чи прихована образа — усе було набагато тонше. Наче протяг крізь невидиму щілину: не розумієш, звідки саме дме, але по шкірі вже повзуть мурашки. Щось відбулося, чи відбувається просто зараз, чи от-от має статися. І я не знав, чи це добре, чи погано. За ці два тижні дівчата ніби різко подорослішали. А може, просто віддалилися. Або й те, й інше водночас — і важко було сказати, чого найбільше.

Я дивився на Альмісу — і серце, як завжди поруч із нею, зрадницьки збивалося з ритму. Дивився на Міну — і думав: сестра. Рідна сестра. Рідна... сестра. Я двічі повторив те слово подумки, і обидва рази воно прозвучало фальшиво, неправильно. Я відігнав ту думку, як відганяють настирливу мошкару. Недоречно. Тільки не тут і не зараз.