Розділ 16.

День уже перевалив за південь. Сонце висіло в зеніті, нещадно припікаючи випалену землю довкола чорних скель. Тим часом у фортеці подавали обід — простий, проте поживний: гарячу кашу, підсмажене м'ясо, що пахло димом, і воду з виразним присмаком заліза. Я з'їв усе до останньої крихти, але так і не відчув насичення. Виснажене тіло вимагало не їжі, а глибокого, безпам'ятного сну. Та спати було рано. Ще не все було зроблено.

В цю мить я відпочивав на дерев’яній лаві у внутрішньому дворі, поряд з Альмісою та Міною, які міцно спали, і просто спостерігав, як фортеця повільно оговтується від кривавого хаосу.

Деякі орки промивали свої рани біля відкритих дерев'яних діжок з водою. Вони гучно лаялися, сміялися, плескали один одного по широких плечах, хвалилися новими ранами та розповідали про свої подвиги: хто більше павуків відправив на той світ. Ельфи ж перев’язували поранених і поїли їх із фляг розведеним еліксиром. Мовчазні, стримані, навіть під час відпочинку вони трималися так, ніби цей спокій був лише іншим різновидом боротьби, яку треба витримати з гідністю.

Та головне — між ними більше не відчувалося тієї вікової напруги, що отруювала буденне життя цих рас. Ця битва їх згуртувала. Неподалік ельфійка-цілителька обережно перев'язувала розсічену руку молодому орку, і той сидів непорушно, лише міцно зчепивши щелепи, аби не виказати болю. Декілька рунних воїнів розбирали завали біля другої брами, а ельфійський маг допомагав їм підіймати важке каміння. Вони працювали пліч-о-пліч, спокійно обмінюючись короткими фразами.

Дивлячись на це, я відчував дивне умиротворення. Мене не було в цьому світі лише два тижні, а тут сталося стільки всього. Хоча я і не тримав оборону на цих мурах, не ховався від магічних атак і не чув, як тисячі павучих лап шарудять по каменю. Я з’явився лише наприкінці й зробив те, що мусив. А тепер сидів і спостерігав, як різні раси разом збирають уламки своїх життів.

Фейрі ж дрімала на моїх руках, закутавшись у плащ. Її крильця уві сні злегка тремтіли, випромінюючи рідкісні спалахи світла. І зараз вона здавалася коштовною брошкою, випадково прикріпленою до моїх обладунків.

Поки всі спали я аналізував власні дії в бою і згадував зустріч із Міною та Альмісою, і усвідомлював: найважчою виявилася зовсім не битва. Бій від мене вимагав лише сухого розрахунку і концентрації. Магічний кристал безупинно переробляв і акумулював навколишню магічну енергію, і сила текла крізь мене, наче бурхлива річка крізь відкриту греблю. Спрямувати її у ворога було набагато простіше, ніж потім усвідомити наслідки бою. І зараз найважче за все було дивитися на тіла загиблих, що складали біля стіни.

Воїни-орки свято вірили, що після смерті їхні душі відходять до Предків — у величну залу, де вони бенкетують, вихваляються подвигами й чекають на нових братів із клану, які принесуть звістки про те, як живуть їхні нащадки. З самого ранку я відшукав рунні каміння всіх полеглих воїнів і за допомогою магії викликав їх назад. Тепер вони мовчки допомагали вцілілим усюди, де була потрібна груба сила.

І зараз, відпочиваючи на лаві, я відчував цілковиту порожнечу. Не було фізичного виснаження — кристал справно поповнював магічний резерв, тіло функціонувало нормально. Це була внутрішня, духовна пустка. Ніби щось безповоротно вигоріло всередині, коли я побачив наслідки цієї бійні.

«Заради чого стільки жертв? — думав я, важко дивлячись на закривавлені тіла. — Я не розумію цих темних сутностей. Навіщо їм ця нескінченна війна? Яка їхня остаточна мета?»

Так думки плуталися перескакували з одне на одне, розчиняючись у втомі, аж раптом чиясь тінь перекрила сонячне світло.

— Олесю, — пролунав глухий голос.

Це був Геон. Його ліва рука була міцно перебинтована, обличчя вкривали глибокі подряпини та кіптява, але очі залишалися такими ж проникливими й гострими.

— Ми збираємося провести нараду. Треба вирішити, що робити далі. Приєднуйся.

Він легко торкнувся плеча Альміси й Міни, змушуючи дівчат прокинутися. Ельфійка миттєво розплющила очі й підхопилася на ноги — спрацювали рефлекси воїна. Її погляд одразу ж зупинився на мені. Вона полегшено видихнула, і на її втомленому обличчі розквітла ледь помітна, але дуже тепла й щира усмішка. Вона дивилася так, ніби досі не могла повірити, що я справді знаходжуся поруч.

Міна прокинулася трохи повільніше. Сівши на лаву, вона потерла скроні, а потім підвела на мене очі. Її реакція була кардинально іншою: брови зійшлися на переніссі, а погляд став важким, насупленим і непроникним. У цьому погляді читалося безліч невисловлених питань і прихованої напруги, яку вона поки не збиралася відпускати.

Я теж обережно підвівся, притримуючи рукою фейрі, яка лише невдоволено пробурмотіла щось уві сні, але з рук не злетіла. Нашвидку обтрусивши одяг і поправивши зброю, ми вчотирьох, не зронивши жодного слова, рушили за Геоном похмурими коридорами фортеці до зали нарад.

Нарада проходила в невеликій кам'яній кімнаті з масивним круглим столом, довкола якого стояло десяток різьблених крісел. Сьогодні за ним зібралося дев'ятеро. Геон і двоє рунних воїнів зайняли місця з одного боку. Поруч з ними сидів похмурий старійшина орків. З іншого боку розташувалися Рдам, ще був один ельфійський маг, а також Міна з Альмісою. Я ж присів поруч із дівчатами.

Геон задумливо крутив у пальцях магічний кристал, який я приніс з іншого світу, вдивляючись у його сяючу внутрішню структуру. Фейрі пурхнула з моїх рук, легко приземлилася в центрі столу й поважно попрямувала по розкладеній мапі, яка зображувала землі орків у горах. Ніхто й не подумав її проганяти: після моєї розповіді про те, як ця крихітка допомагала мені в бою та вижити, її право бути де завгодно стало беззаперечним.

— Добре… усі в зборі, почнемо, — мовив Старійшина надтріснутим голосом. — Спочатку вислухаємо останню доповідь розвідників.

Один із рунних воїнів — молодий, із коротко стриженим волоссям і глибоким розтином на брові — підвівся й заговорив: