Розділ 15.

Міна втомлено стерла павутиння та прилиплу кров з леза свого клинка. Бій біля чорної скелі тривав уже другу добу, але натиск павуків не послабшав ні на мить. Зараз лише рунні воїни-орки з останніх сил утримували лінію оборони, проте виснаження захисників дедалі ясніше позначалося на їхній боєздатності.

Раптом один із дозорних орків, що бився поруч, опустив сокиру й указав рукою вдалечінь. Там, за нескінченною ордою, темрява почала освітлюватися. Задушлива чорна магія, що тисла на фортецю цілий день, несподівано здригнулася — наче хтось різко перекроїв сам простір над полем бою.

Погляд дівчини також спрямувався на гірський хребет, що височів над дорогою, яка вела до фортеці. Там, де ще мить тому сірі скелі зливалися з похмурим небом, замерехтіло світло. Спочатку це був лише слабкий відблиск, але він стрімко розростався, перетворюючись на пульсуючий кокон. Він завис над одним зі схилів, випромінюючи сліпуче сяйво, від якого в усі боки розходилися хвилі магічної енергії. Ця магія не нагадувала ні ельфійську, ні людську. Вона здавалася древнішою, щільнішою і... незрівнянно сильнішою. А потім на орду обрушилася небесна кара.

Зі скель з оглушливим гуркотом зірвався град різноманітного каміння, що трощив павуків та їхніх вершників. Проте каменепад був лише прелюдією. Невдовзі із золотого сяйва вирвалася неприборкана сила: сліпучі розряди блискавок розітнули небосхил, а простір навколо кокону заходився моторошною тріскотнею. Там, де ця стихія торкалася павуків, чорні панцирі не просто тріскалися — чудовиська миттєво згоряли в пекельних розрядах, перетворюючись на пил. Слідом за грозою в гущавину темних магів перед фортецею ударив велетенський промінь. Він випалив хижі тіні та розметав ворожих чаклунів, які обстрілювали магічні бар'єри фортеці. Темні постаті з криками спалахували й розбігалися від жаху, а повітря над полем бою аж гуділо від наелектризованої потуги.

Командири орди на нового супротивника відреагували миттєво. Побачивши, як їхній авангард перетворюється на пил, фомори спрямували найсильнішу істоту — крилатого фомора — угору по схилу, прямо до джерела світла. З його рук злітали згустки чорної енергії, здатні вбити орка з одного влучання.

Проте нова сила не відступила ні на крок. Удар темряви зіткнувся із золотим щитом і безслідно розбився. Наступної ж миті світло вдарило у відповідь.

«Це не закляття, — мелькнуло в голові Міни. — Це вже наче небесна кара».

Золотий кокон розкрився, наче пелюстки вогняної квітки, і звідти вирвався сліпучий розряд. Він влучив у крилатого фомора, і тіло потвори просто розірвалося від вибуху чистої енергії, залишивши після себе лише хмару тліючого праху.

На мить усі завмерли від шоку. Навіть павуки біля підніжжя перестали лізти вгору — після втрати поводирів вони почали хаотично метушитися біля мурів, відчуваючи за спиною щось жахливе. І дівчина не розуміла, свідком чого стала. Небезпека, хижаки під ногами — усе це було другорядним.

«Хто це? Друг чи ворог? — гарячково крутилося в голові. — Що це за сила?»

У цій магії проступали риси тонкої ельфійської в'язі, відчувався відгомін рунної сили, навіть щось схоже на відлуння власного магічного кристалу. Але те, що відбувалося зараз... приголомшувало. Істота, здатна одним ударом спопеляти прадавніх фоморів, не була відома нікому у цьому світі. Це не міг бути Олесь — принаймні не той Олесь, якого вона знала. Він ніколи не володів такою божественною потужністю. Тоді хто? Прадавній рунний маг чи володар магії дракона? Або якась інша істота цього світу?

Скориставшись хаосом у лавах ворога, ельфійські маги обрушили на простір перед мурами шквал заклять, добиваючи дезорієнтованих потвор. Проте радіти було зарано: командування ворога не збиралося відступати, і дівчина знову вступила в бій. А невдовзі сталося ще одне диво: фомор, який зійшовся в бою з невідомим магом на дорозі, отримав поранення і, цілком несподівано як для нападників, так і для захисників, кинувся навтьоки. Побачивши його ганебний відступ, орки, що билися на мурах, підбадьорилися. Вони підхопили бойовий клич і загриміли зброєю об щити, вітаючи невідомого воїна.

Тим часом третій фомор — той, що весь цей час залишався біля брами, — помітив, як захисники на мить втратили пильність. Зібравши власні сили та вцілілих темних магів, він знову вдарив по мурах, не залишаючи оборонцям ані секунди на перепочинок.

Поки оборона стримувала цей натиск, постать у золотистому сяйві рушила до фортеці. Її захисний ореол горів так яскраво, що дивитися на нього було боляче. Невідомий воїн впевнено крокував по бурхливому морю з тисяч павуків, ніби йшов по твердій бруківці, а не серед потвор, які намагалися його вбити.

Оскаженіла орава накатувала на цей захист, наче шалений штормовий вал. Усе павуче море стрімко стікалося до однієї точки, утворюючи гігантські концентричні кола, які прагнули замкнутися й поглинути воїна. Та в мить, коли чорна хвиля мала б схлопнутися й розчавити купол, із сяйва виривався нищівний сплеск.

Світло й блискавки вдаряли у відповідь. Мов дзеркальний сплеск від удару важкої краплі води, хвиля чистої енергії з гуркотом розривала навалу, відкидаючи тисячі потвор назад і випалюючи їх просто в повітрі. Перші ряди розліталися на попіл, а ті, що сунули слідом, гинули від миттєвих розрядів.

Щоразу, коли темне море робило новий ривок до центру, золотий спалах відповідав нищівним ударом. Ця зворотна хвиля раз у раз котилася периферією, знищуючи оскаженілих потвор та утворюючи довкола мага коло з мертвих істот.

Постать невпинно била закляттями, розсікаючи простір, і впевнено просувалася крізь морок, мов крізь легку пелену туману, випалюючи на своєму шляху будь-яку темряву.

Зі стін спостерігати за цим було нестерпно. На очі наверталися сльози — від неймовірного напруження, полегшення й благоговіння. Ця сила біля фортеці була настільки величнішою й страшнішою за будь-яку відому магію, що здавалася водночас рідною і абсолютно чужою.