Розділ 13.

Чорні Скелі — це фортеця, що здіймалася на стрімкому кряжі над злиттям двох гірських річок. Тут вода з трьох боків оточувала базальтовий масив, на якому височіли мури, перетворюючи його на природний острів-фортецю. Єдиний сухий підхід — вузький кам'яний міст зі східного боку — орки перекрили багаторівневими барикадами та заслонами, а ельфи — захисною магією. Скелі навколо були голими, майже позбавленими рослинності: лише сухий чагарник і жорстка трава чіплялися за тріщини. Вітер тут дув постійно, приносячи з гір холод і запах мокрого каменю. Фортеця ж була зведена з тих самих темних базальтових брил, що й скелі, — груба, масивна, з товстими мурами, вузькими бійницями й зубчастими вершинами, за якими ховалися лучники. Вона виглядала так, ніби виросла з самої гори — неприступна, сувора, готова до бою.

Напад на орків почався на світанку, коли ніч ще неохоче відступала перед першими променями. Першим знаком небезпеки стала раптова тиша. Звичайний ранковий гомін птахів, що гніздилися в тріщинах базальту, обірвався. Навіть цвіркуни замовкли, а природа затамувала подих.

А потім із глибини гір почувся звук. Не крик, не рик — ритмічне, наростаюче клацання. Тисячі хітинових ніг били по каменю ущелин, як незліченні сухі кістяки. Звук наростав, відлунюючи від скель, поки не перетворився на суцільний гул, від якого по тілу бігали мурашки. І лише тоді, коли перші ряди павуків вилетіли з темряви навколишніх ущелин на освітлений ранковим сонцем схил, до клацання додалося стрекотіння — тонке, ріжуче, від якого зводило зуби, зливаючись у безперервний, моторошний шум.

Дрібні павуки сунули суцільним потоком — тисячі волохатих тіл вкривали схили, як живий, ворушкий килим. Серед них виділялися і великі тварюки, розміром із чималого собаку, а дрібнота сипалася з тріщин, немов чорний пісок. Їхні численні очі світилися холодним блиском, відбиваючи світло сонця, що сходило.

І цього разу захисники підготували ворогам щось страшніше за дощ зі стріл і холодної сталі. За задумом Рдама, підступи й ущелини перед фортецею перетворилися на ідеальну смертельну пастку. Вузькими стежками до річки тягнулися приховані жолоби з горючою сумішшю, а серед справжніх валунів були майстерно замасковані крихкі баки з цією ж рідиною. На найкрутіших ділянках схилу нависали гігантські кам'яні брили, які тимчасово утримувалися дерев'яними клинами та канатами, також щедро просоченими пальним.

— Лучники — вогонь! — заревів старійшина.

Сотні стріл із палаючими наконечниками злетіли в небо. Щойно вони вп'ялися в землю, схили наче вибухнули. Від прямого влучання та шаленого жару замасковані в скелях баки луснули, і потоки палаючої суміші водоспадом ринули вниз, заливаючи все на своєму шляху. Вогонь жадібно поглинув передові загони павуків, миттєво перетворюючи їх на живі смолоскипи.

А ще полум'я, що охопило схили на тлі вранішнього сонця, швидко дісталося дерев'яних клинів. Опори перегоріли за лічені секунди і з оглушливим гуркотом кам'яні брили зірвалися з місця. Вони невпинно котилися палаючими схилами, безжально розчавлюючи павуків десятками й змітаючи їхні палаючі, понівечені тіла прямо у бурхливу поряд річку. Дуже швидко чисте ранкове повітря наповнилося ядучим смородом паленого хітину та плоті.

Поки ревуче полум'я розганяло вранішній морок, ті павуки, яким вдалося оминути пастки і вогонь, дісталися до річки. Оскільки вода оточувала базальтовий масив фортеці з трьох боків, слугуючи потужним природним ровом, багато потвор просто зривалися у воду й безпорадно тонули. Течія тут була надто стрімкою, а кам'янисте дно — надто слизьким для їхніх лап. Проте живий килим із тисяч істот невпинно напирав ззаду, безжально зіштовхуючи передні ряди прямо у воду.

Тих небагатьох, хто зумів подолати річку, миттєво накривав смертоносний град стріл. І якщо звичайні наконечники безсило застрягали в товстих хітинових панцирах великих потвор, то в діло вступали важкі арбалетні болти, викувані Рдамом і зачаровані Альмісою. Вони з легкістю прошивали міцний хитин наскрізь, вибухаючи й залишаючи в тілах тварюк жахливі рани. Павуки пронизливо верещали, а їхні охоплені вогнем велетенські туші скочувалися схилами вниз, перетворюючись на живі смолоскипи й підпалюючи тих, хто дерся слідом.

Але наш ворог був не дурніший за захисників. Там, де берег звужувався й річка текла повільніше, з'явилися інші павуки. Вони зупинилися біля води й почали випльовувати товсті павутинні нитки, зчіплюючи протилежні береги. За лічені хвилини над водою виросла павутинна переправа — міцна, липка, що витримувала вагу десятків тварин. Дрібні павуки першими кинулися по ній, як по мосту, обходячи небезпечну течію. Орки тут же перенесли вогонь на переправу, болти рвали павутиння, але великі павуки безупинно латали прориви, випльовуючи нові нитки.

— Не зупинятися! — гримів голос старійшини крізь гул полум'я й стрекотання потвор. — Арбалетники, бийте великих! Без них ця переправа завалиться!

Перша хвиля, що перебралася крізь вогонь і воду, розбилася об мури фортеці, немов штормова хвиля об хвилеріз. Але це не була повноцінна атака — лише жорстока перевірка, хитра спроба виманити всіх орків на стіни і виснажити захисників. Павуки гинули під стінами сотнями, проте за ними невпинно повзли нові. Їхні обвуглені трупи вже вкривали скелі й воду, утворюючи моторошні купи під стінами з мертвих тіл, по яких наступні ряди лізли все вище й вище. Ще й влучити в мости павуків болтом було складно — павутиння амортизувало удар і міцно тримало; їх палили й рубали, але постійно з’являлися нові.

А потім, там, куди не долітали стріли орків, на виступах скель з'явилися тіньовики. Вони виникли ніби з нізвідки — темні силуети верхи на гігантських павуках, що плавно переміщалися між ущелинами.

Невдовзі, перш ніж нова зграя павуків пішла на прямий штурм, маги тіньовиків почали плести свої чари. За допомогою їхньої темної магії із тисяч павучих трупів, що лежали біля води й мурів, почав підійматися густий дим. Він стрімко згущувався, огортаючи фортецю задушливим отруйним саваном. Орки на стінах, що випадково вдихнули цю імлу, миттєво зблідли, закашлялися й почали падати на каміння, стрімко втрачаючи свідомість. Вочевидь, саме так тіньовики планували зламати опір у фортеці — приспати захисників і тихо, без зайвих втрат, здобути твердиню орків.