Розділ 12.

Поки ми обережно просувалися до плато, ховаючись під маскувальними накидками, я роздумував про все, чого зумів досягти за останні місяці в цьому непривітному й небезпечному світі.

За час перебування тут моє тіло до краю наситилося чистою рунною енергією. Тепер воно сприймало її природно, наче я дихав нею — адже ця сила була буквально розлита в тутешньому повітрі. Я залишався єдиним її носієм із капсули іншого виміру, і за ці тижні навчився не просто відчувати енергію, а й підкоряти її своїй волі. Мені відкрилися прадавні основи рунної магії, якою колись володіли всі чотири раси цього світу. Це була своєрідна, єдина мова усіх істот що жили колись тут на планеті.

Туати споконвіку використовували руни Землі. Фомори володіли рунною магією Каменю. Фейрі підкоряли руни Повітря, а Сіди — руни Води. Кожен народ мав лише свою відірвану частину колишньої могутності, і саме тому жоден із них окремо не зміг зупинити істот, що вдерлися в їхній дім. Розрізнені заклинання магів цього світу лише дратували загарбників, не завдаючи їм серйозної шкоди. Я ж тепер знав їх усіх, хоча мені досі бракувало досвіду вільно сплітати символи, що об'єднували стихії в єдине ціле.

Проте я зрозумів найголовніше: темряву в усіх світах не можна просто ігнорувати чи сподіватися знищити грубою силою. Спочатку потрібно досягти внутрішньої рівноваги — прийняти й світло, і тінь у самому собі, інакше мені не вціліти. Ці практики в магії рун вже давно стали моїми щоденними тренуваннями, такими ж виснажливими й важливими, як і години запеклого фехтування з туатами. За допомогою тутешніх магічних кристалів я навчився не лише відбивати ворожі закляття, а й трансформувати будь-яку магію на зовсім інший тип енергії, частково повертаючи її проти супротивників.

Тож моє перебування в цьому світі, попри всю його жорстокість, було виправданим. Я здобув тут найпотужнішу зброю — знання, здатні перехилити чашу терезів у протистоянні зі скверною, і навчився вбивати і не боятися крилатих потвор. Зараз головне — встигнути. Допомогти Альмісі, Таурен-Міні, Барку, Рдаму, Сету та всім іншим, хто саме цієї миті тримає оборону проти темряви в іншому світі. Зараз мені залишалося лише безпечно дістатися до арки, активувати свій меч і браслет, а потім використати здобуту силу, щоб врятувати друзів.

Наступні кілька годин ми обережно спускалися з плато широкою дорогою, вирубаною прямо в скелі, яка колись слугувала жвавим шляхом між гірськими піками. З цієї висоти відкривався для мене дивовижний, але водночас моторошний краєвид на руїни Срібного Міста, вільні від звичного туману. Величні шпилі, ажурні кам’яні мости й просторі площі з білого каменю, які колись гордо сяяли в променях сонця, тепер завмерли в німому заціпенінні. Усе навколо затягнулося щільним фіолетовим нальотом скверни, перетворюючи колишню столицю на подобу велетенського трупа, що заживо поріс отруйною пліснявою і мохом.

Командир ішов трохи попереду, тримаючи оголений меч напоготові під складками маскувального плаща. Його обличчя здавалося висіченим із каменю, але я помічав, із яким глибоким, невимовним жалем він дивився на руїни предків. Він вдивлявся в кожну напівзруйновану вежу, фіксуючи для себе колишню велич свого зміненого скверною народу. Це був його дім. Місто, яке його пращури побудували, захищали, але так і не змогли врятувати.

Так споглядаючи, ми подолали вже десь половину шляху до заповітної арки, коли світ навколо нас почав невпізнанно змінюватися, а в грудях оселилося липке, тривожне передчуття. Тіні від руїн надвечір ставали довшими й глибшими, а повітря наче важчало від концентрації скверни. Навіть маленька фейрі під моєю накидкою зовсім притихла; вона лише зрідка тонко попискувала, наче чутливо вловлювала мою напругу. За якийсь час перед нами виросли масивні верхні ворота, крізь які ми нарешті увійшли в межі мертвого міста.

Усі тутешні захисні споруди перетворилися на руїни, а з глибоких тріщин у бруківці густо пробивався синій мох. Будівлі по обидва боки вулиці час теж не пощадив — тепер у них безцеремонно господарювали дикі рослини. І все ж кам'яні кістяки споруд уперто трималися. У темних провалах вікон час від часу спалахували й гасли тьмяні вогники — фосфоресціюючий мох химерно мерехтів на стінах покинутих кімнат під поривами раптових протягів.

— Тут занадто тихо, — ледь чутно прошепотів я, стискаючи руків'я.

Туат не відповів. А коли ми підійшли майже до самої арки, він раптово завмер і подав мені умовний знак: «Небезпека». Я простежив за його поглядом і відчув, як уздовж хребта пробіг мороз. Попереду, на роздоріжжі двох широких вулиць, височіли нерухомі постаті.

Спершу я прийняв їх за стародавні статуї — настільки прямими й застиглими вони здавалися. Але за мить одна з фігур сіпнулася, і в напівтемряві сутінків я розгледів знайомі силуети. Туати. Троє заражених істот стояли біля будинку, наче забувши, куди й навіщо йшли. Щось у їхньому вигляді викликало тваринний жах.

Їхні великі роги, колись горді й симетричні, тепер густо обплели чорні, жилаві нарости. Ця гидота повзла по кістці, наче гниле коріння дерев, спускаючись прямо на обличчя — або на те, що від них залишилося. Шкіра колишніх воїнів набула мертвотного сіро-синього відтінку й укрилася виразками. Їхні очі, що в здорових туатів сяяли ясним розумом, тепер палали отруйним вогнем скверни. З напіввідкритих, закривавлених пащ на бруківку стікав густий темний слиз — потвори якраз щось почали жадібно пожирати, з огидним хрускотом розриваючи кігтями свою здобич. Це більше не були розумні істоти. Лише порожні, понівечені оболонки, в яких зараза випалила все розумне, залишивши лише первісний голод і сліпу лють.

Командир заціпенів. Його рука, що стискала меч, на мить безвільно опустилася.

— Туати… — його голос зірвався на хрип, і я відчув, як у загартованому бійцеві щось зламалося. — Це ж… це мій народ. Нащадки тих, хто відмовився або не зміг іти в безпечне місце чи залишився захищати нижні яруси…