Розділ 11.

Наступний ранок видався холодним і тривожним. Сьогодні Небесне Місто ховалося в густих обіймах сірого туману, крізь який ледве пробивалося тьмяне, хворобливе світло цього виміру. Вся наша група прокинулася задовго до того, як зграї крилатих потвор у верхніх ярусах лягли спати після нічного полювання.

Збори були короткими й зосередженими. Я ще раз ретельно перевірив усе своє екіпірування, туго затягнув ремені на маскувальному халаті із моху та листя, який надійно приховує будь-який відблиск моїх обладунків і зброї. В цей час у печері панувала напружена атмосфера бойового братства, яке прощається перед розлукою. Сім рунних воїнів радилися біля виходу з тунелю, готуючись провести нас у небезпечну подорож.

Перед самим виходом Брейнер підійшов до мене й поклав важку, мозолясту долоню на моє плече.

— Бережи себе, Олесю. І не забувай про нас, — тихо промовив він.

— Ніколи не забуду, — твердо відповів я, стискаючи його передпліччя. — Ви вже частина мого життя.

Дарек теж підійшов і простягнув мені майстерно вирізьблений шматок кристалу, наповнений рунною магією. Це був старовинний захисний амулет фоморів, який воїни знайшли серед руїн міста.

— Візьми. Він захистить тебе від деякої магії фоморів. А ще через нього ми знатимемо, що ти живий, і матимемо надію, що ти повернешся й переведеш сюди решту наших братів.

Я прийняв амулет. Кристал був теплим і пульсував рунною магією, наче живе серце.

— Дякую, — сказав я, ховаючи його під обладунком.

Я кинув останній погляд на вже таку рідну кімнату — на кристали, що мерехтіли в розщілинах стін, на мумію фомора, що все так само сиділа за столом у своїй вічній позі. На виході я заглянув до кімнати, де спали маленькі фомори, згорнувшись у клубок. Кілька воїнів-туатів провели нас через безпечну зону до тераси з плодючими деревами й тепер стояли біля її входу, мовчки дивлячись нам услід.

Ми з командиром ще раз перевірили маскувальні накидки, розвернулися й обережно ступили на відкритий перехід — від Небесного міста до старого міста фоморів.

Воїн ішов попереду — беззвучний, як тінь, з оголеним мечем, лезо якого було зачорнене. Я ж рухався за ним, тримаючи дистанцію у два кроки, стискаючи в руках клинок і кинджал. Магією я вирішив поки що не користуватися, щоб нас не видати.

Першу відкриту ділянку між горами, під маскуванням і в тумані, ми подолали без пригод — більшість кажанів у цей час шукала для себе здобич в долині. А ось коли спробували забратися у вузькі коридори переходів між оселями фоморів у старому місті, то виявили, що вони були непорожніми: там вже відпочивали перші крилаті потвори різних розмірів.

У зв’язку з цим ми спочатку були змушені пройти вдовж печер фоморів між ущелиною й житлами фоморів, де далеко внизу, в темряві, чувся тихий гул — шелест крил, що лунав із глибини. Кожен поворот по карнизу або темний вхід до чергової кімнати воїн зустрічав з мечем напоготові. Та поки що нам супроводжувала удача, і жодного разу не довелося скористатися зброєю.

Згодом нам довелося звернути до старого водопроводу, адже на зовнішньому карнизі вже метушилася зграя кажанів. Протиснувшись крізь тісну щілину в кам’яній кладці, ми довго пробиралися глухими переходами вздовж покинутих кімнат, аж поки не вийшли до просторої зали з водою. Командир раптом завмер. Я обережно зазирнув усередину, і моє серце завмерло. Наступне приміщення просто кишіло крилатими потворами. Сотні тварюк звисали зі стелі над самою водою, тісно притиснуті одна до одної, немов велетенські, бридкі грона. У відблисках вранішнього сонця, що грали на поверхні води, їхні шкірясті тіла мерехтіли примарним сяйвом. Повітря тут було настільки перенасичене скверною, що я наче фізично відчував її тиск на шкірі — це було щось в'язке, що водночас липко обпікало й пронизувало холодом.

Командир торкнув мого плеча й вказав рукою вправо — там був прохід, який продовжувався уздовж стіни до далекого отвору, за яким виднівся зовнішній простір. Нам залишилось кілька метрів вузьким кам'яним виступом біля води, повз сплячих потвор.

Шляху назад не залишалося, тож ми рушили далі. Командир ішов попереду, наче безтілесна примара — я розрізняв його силует лише завдяки тому, що мій зір уже звик вловлювати найменші рухи в напівтемряві. Я ж ішов слідом, максимально втискаючись у кам'яну стіну, і ретельно вивіряв кожен свій крок: боявся шурхнути дрібним камінцем, випадково послизнутися чи зачепитися за якісь уламки.

На середині шляху один зі старих кажанів, що спав біля проходу в кімнату, раптом ворухнувся уві сні й розправив крило. Велике шкірясте полотно розітнуло повітря, здійнявши слабкий потік, що торкнувся мого обличчя. Я заціпенів. Туат теж зупинився, ледве обернувшись. Ми стояли нерухомо, як кам'яні статуї, хвилину, дві, три. Кажан знову склав крило, заспокоївся й притих.

Згодом ми рушили далі. Ще сто метрів. П'ятдесят. Десять.

Коли ж ми нарешті покинули старе місто й вийшли за його межі, я важко видихнув. Холодне, розріджене повітря цього світу вдарило в обличчя, а над нами засвітилося знайоме індигове небо зі смарагдовими смугами.

— Частина шляху вже пройдена, залишилося ще трохи, — тихо сказав туат, вказуючи вниз.

Я подивився. Ми стояли на краю гори, звідки відкривався краєвид на плато, де я колись лежав непритомний і поранений. Вдалечінь виднілися поляни синього моху, що спалахують іскрами під ногами. Кристалічні дерева тихо колихалися, а вдалині, з-за фіолетового туману, визирали верхівки зруйнованих шпилів Срібного міста туатів. Місце мого прибуття. Точка переходу знаходилася десь там, внизу.

— Залишилося спуститися через тунель, — сказав я.

Воїн кивнув, але не одразу рушив з місця. Ми ще деякий час стояли біля урвища, дивлячись на місто, що розкинулося далеко внизу, — на шпилі, мости й площі, колись величні, а тепер перетворені на гнізда чудовиськ. Вітер розвівав маскуючий халат туата, і у світлі індигового неба його обличчя серед листя здавалося висіченим із того ж каменю, що й гори навколо.