Розділ 11.

Наступний ранок видався холодним і тривожним. Сьогодні Небесне Місто ховалося в густих обіймах сірого туману, крізь який ледве пробивалося тьмяне, хворобливе світло цього виміру. Вся наша група прокинулася задовго до того, як зграї крилатих потвор у верхніх ярусах лягли спати після нічного полювання.

Збори були короткими й зосередженими. Перед виходом я лише ще раз ретельно перевірив усе своє екіпірування, туго затягнув ремені на маскувальному халаті із моху та листя, який надійно приховує будь-який відблиск моїх обладунків і зброї. В цей час у кімнаті панувала напружена атмосфера бойового братства, яке прощається перед розлукою. Сім рунних воїнів радилися біля виходу, готуючись провести нас у небезпечну подорож.

Перед самим виходом Брейнер підійшов до мене й поклав важку, мозолясту долоню на моє плече.

— Бережи себе, Олесю. І не забувай про нас, — тихо промовив він.

— Ніколи не забуду, — твердо відповів я, стискаючи його передпліччя. — Ви вже частина мого життя.

Дарек теж підійшов і простягнув мені майстерно вирізьблений шматок місцевого магічного кристалу, наповнений рунною магією. Це був старовинний захисний амулет фоморів, який воїни знайшли серед руїн міста.

— Візьми. Він захистить тебе від деякої магії фоморів. А ще через нього ми знатимемо, що ти живий, і матимемо надію, що ти повернешся й переведеш сюди решту наших братів.

Я прийняв амулет. Кристал був теплим і пульсував рунною магією, наче живе серце.

— Дякую, — сказав я, ховаючи його під обладунком.

Я кинув останній погляд на вже таку рідну кімнату — на кристали, що мерехтіли в розщілинах стін, на мумію фомора, що все так само сиділа за столом у своїй вічній позі. На виході я ще заглянув до кімнати, де спали маленькі фомори, згорнувшись у клубок. Згодом кілька воїнів-туатів провели нас через безпечну зону до тераси з плодючими деревами й тепер стояли біля її входу, мовчки дивлячись нам услід.

Ми з командиром ще раз перевірили, які тримають на нас маскувальні накидки, розвернулися й вже самі обережно ступили на відкритий перехід — від Небесного міста до старого міста фоморів.

Цього разу рунний воїн знову ішов попереду — беззвучний, як тінь, з оголеним мечем, лезо якого було зачорнене. Я ж рухався за ним, тримаючи дистанцію у два кроки, стискаючи в руках клинок і кинджал. Магією я вирішив поки що не користуватися, щоб нас не видати.

Першу відкриту ділянку між горами, під маскуванням і в тумані, ми подолали без пригод — більшість кажанів у цей час шукала для себе здобич в долині. Коли ж ми спробували пробратися у вузькі коридори переходів між житлами фоморів у старій частині міста, то виявили, що вони аж ніяк не порожні. У темряві вже вмостилися на перепочинок перші ситі крилаті потвори найрізноманітніших розмірів.

Через це нам спершу довелося пробиратися вздовж заселених печер, що тулилися між ущелиною та житловими кварталами фоморів. Там, далеко внизу, у непроглядній темряві народжувався тихий, монотонний гул — шурхіт і шелест тисяч крил, що моторошно долинав із самої глибини. Кожен поворот по карнизу або темний вхід до чергового входу воїн зустрічав з мечем напоготові. Та поки що нас супроводжувала удача, і жодного разу не довелося скористатися зброєю.

Згодом нам довелося звернути у старі ходи акведука, оскільки на зовнішній карниз почали злітатися хижаки. Спочатку ми пробралися крізь першу порожню кімнату в темні занедбані галереї й по ним рухалися далі, доки не вийшли до просторої затопленої зали. На її порозі командир раптово застиг. Я обережно зазирнув йому через плече, і в мене теж перехопило подих.

Величезний грот, через який нам треба було пройти, просто кишів крилатими потворами. Сотні тварюк щільними, огидними гронами звисали зі стелі прямо над нерухомим плесом. У примарних відблисках сонця, що пробивалися крізь тріщини й грали на поверхні води, їхні шкірясті туші лисніли вологим, маслянистим блиском. Повітря тут було настільки перенасичене скверною, що я відчував її присутність майже фізично — вона важко тиснула на мене.

Раптом із проходу, яким ми щойно прийшли, долинав виразний шурхіт. Хтось йшов нашим слідом і стрімко нас наздоганяв. Зволікати не можна було ні секунди. Командир обережно торкнувся мого плеча й указав рукою праворуч — там, уздовж стіни, виднівся інший вихід із цієї зали, за яким уже вгадувався відкритий простір плато. Щоб урятуватися, нам залишалося здолати всього кілька метрів вузьким кам'яним виступом над самою водою, пройшовши впритул до сплячих почвар.

Шляху назад не залишалося, тож ми рушили далі. Командир знову ішов попереду, наче безтілесна примара — я розрізняв його силует лише завдяки тому, що мій зір уже звик вловлювати найменші рухи в напівтемряві. Йшов слідом, максимально втискаючись у кам'яну стіну, і ретельно вивіряв кожен свій крок: боявся шурхотіти дрібними камінцями, випадково послизнутися чи зачепитися за якісь уламки.

На середині шляху один із кажанів, що спав біля води, раптом ворухнувся уві сні й розправив крило. Велике шкірясте полотно розітнуло повітря, здійнявши слабкий потік, що торкнувся мого обличчя. Я заціпенів. Туат теж зупинився, ледве обернувшись. Ми стояли нерухомо, як кам'яні статуї, хвилину, дві, три. Кажан знову склав крило, заспокоївся й притих.

Невдовзі, перевивши подих, ми рушили далі. Ще п’ять метрів. Десять. Три. Згодом, без якихось великих проблем, ми нарешті вибралися з тунелів і покинули старе місто, а потім і вийшли за його межі. Саме тоді я трохи заспокоївся — частину шляху ми подолали без особливих проблем. Зараз лише холодне, розріджене повітря цього світу овіювало обличчя, а над нами світилося знайоме індигове небо зі смарагдовими смугами.

— Нам залишилося ще трохи, — тихо сказав туат, вказуючи вниз.

Ми стояли на краю гори, звідки відкривався краєвид на плато, де я колись лежав непритомний і поранений. Вдалечінь виднілися поляни синього моху, що спалахують іскрами під ногами. Кристалічні дерева тихо колихалися, а вдалині, з-за туману, визирали верхівки зруйнованих шпилів Срібного Міста туатів. Місце мого прибуття. І точка переходу знаходилася десь там, внизу.