Розділ 10.

Перші тижні нашої партизанської війни вимагали залізної дисципліни, витримки та абсолютної скритності. Ми швидко збагнули: діяти потрібно за чітким розпорядком, пристосовуючись до біологічних ритмів крилатих істот.

Кожен мій ранок починався в окремому, заздалегідь розчищеному приміщенні на нашому ярусі. Рунні воїни забирали весь мій вільний час. Вони безжально, до сьомого поту, вчили мене бою на мечах, вміння тримати баланс і правильно рухатися в реальній сутичці. Саме з ними я мав навчитися діяти в бою інстинктивно — так, наче в моїх жилах текла кров справжнього воїна.

У найспекотніші ж години дня, коли зграя кажанів мляво перетравлювала здобич у найтемніших куточках міста, ми самі виходили на полювання. Спочатку ми втрьох перенесли з підземної зали всі знайдені магічні кристали — їх виявилося близько сотні, а потім почали обережно досліджувати навколишні тунелі. Разом ми вивчали кожен поворот і кожну тріщину в камінні: у стратегічно важливих місцях закладали й барикадували проходи, а шляхи відступу, навпаки, розширювали. На входах і ключових перехрестях кам'яних коридорів ми монтували кристали, надійно фіксуючи їх у скельних розколинах, щоб монстри не могли збити їх крилами під час польоту або утягнути до своїх гнізд.

Коли ж місто огортала нічна прохолода і кажани знову вилітали на полювання, я сідав біля вогнища, відкривав зошит імператора й годинами вчитувався в знання про рунну магію, намагаючись на практиці відточити навички керування потоками місцевої енергії.

Увесь цей час мого навчання на нашому рівні Небесного Міста тривав дивовижний процес, за яким я спостерігав із затамованим подихом. Це видовище заворожувало й дарувало тверду надію на успіх. Кристали діяли як потужні магічні абсорбенти. Щоденно вони втягували в себе брудно-пурпурове марево скверни, яке густо насичувало повітря. Усередині граней отрута піддавалася жорсткій фільтрації крізь дивовижну рунну структуру, створену колишніми майстрами цього світу. Вона буквально розщеплювала скверну, трансформуючи її в чисту, цілющу енергію. І вже за тиждень у радіусі дії артефактів стало значно легше себе почувати. Фіолетова мла, що розливалася в просторі, танула на очах, поступаючись місцем природному магічному стану цього світу й іноді світячись м’яким, лагідним світлом.

На самих кажанів це нове середовище діяло протверезно і водночас руйнівно для їхнього підкореного скверною розуму. Коли затьмарений жагою вбивства монстр надто близько залітав у зону дії нашого контуру, його тіло сковував раптовий спазм. Фіолетовий вогонь в очницях починав дико миготіти й гаснути, а лють поступово вивітрювалася, поступаючись місцем тваринній розгубленості. Хижі істоти миттєво втрачали орієнтацію, переставали діяти зграєю й у паніці тікали назад, углиб неочищених печер. Поряд із кристалами вони знову ставали звичайними, хоч і спотвореними мутацією, хижаками, які просто боялися нас і більше не шукали бою.

За перші три тижні такої виснажливої праці ми досягли неймовірного прогресу. Весь рівень, де воїни облаштували нашу схованку, став абсолютно безпечним. Ми назавжди вигнали кажанів із навколишніх коридорів і великої зали з розбитою статуєю та барельєфом. Але найголовніше — ми забезпечили захист за допомогою кристалів і забезпечили стабільну, спокійну дорогу до тераси з їжею. Тепер нам більше не доводилося щоразу ризикувати життям заради кількох свіжих плодів.

Ба більше, на другий тиждень я помітив дивну закономірність, яка спочатку здалася мені неможливою: поле дії магічного кристала збільшувалося залежно від кількості скверни, поглинутої ним. Чим більше фіолетової отрути кристал пропускав крізь себе, тим сильнішим ставало його власне ядро, тим далі поширювалися захисні хвилі. Це означало, що з часом нам не знадобляться тисячі артефактів — один такий артефакт зможе підтримувати захист над величезною територією. Щоправда, магічні розрахунки показували, що для розширення куполу на все місто знадобляться сотні років. Але початок було покладено, і вже зараз крок за кроком ми відвойовували для себе безпечний простір.

Інших рунних воїнів ми вирішили поки що не призивати. Нам спочатку потрібно було остаточно закріпитися на цьому рівні, а зайві воїни могли привернути непотрібну увагу кажанів. Наступним тактичним кроком командира мав стати вилов кількох піддослідних особин — молодняка кажанів — щоб спробувати повернути їм розум у закритих приміщеннях. Проте ця ідея викликала в мене серйозні побоювання, якими я й поділився з туатами ввечері біля багаття.

Я згадав факти з історії мого власного світу — так званий синдром Мауглі.

— У моєму світі я читав про людських дітей, які змалечку виростали серед вовків, мавп чи диких собак, — тихо розповідав я туатам, дивлячись у полум'я. — І досвід людства в їхній реабілітації був лякаючим. Коли дитина розвивається в дикому середовищі, її мозок адаптується виключно для виживання. Якщо пропущено критичний період формування мовлення та соціальних навичок — зазвичай це перші п'ять-сім років, — нейронні зв'язки перебудовуються назавжди. Такі діти, навіть повернуті в суспільство, ніколи не вчилися говорити повноцінно. Вони продовжували ходити на чотирьох кінцівках, гарчали, кусалися, відмовлялися від готової їжі, віддаючи перевагу сирому м'ясу. Вони сприймали світ навколо лише крізь призму тваринних інстинктів: страху, агресії та голоду. Їхній людський розум згасав, так і не розкрившись. Розумієш, командире? Навіть якщо кристал повністю випалить скверну з тіла молодого фомора, ми отримаємо лише чисту від магії дику тварину. Їхній вид поколіннями жив як хижаки. Вони не заговорять із нами й не згадають цивілізацію туатів чи фейрі. У їхньому мозку просто немає потрібних навичок, які розвиваються змалечку.

Туати усе це уважно слухали. Їхні обличчя в заграві багаття здавалися висіченими з каменю.

— І як із цим справлялися у твоєму світі? — глухо запитав командир.

— З величезними труднощами, — зітхнув я. — Потрібне було колосальне терпіння і тривала, покрокова адаптація. Спочатку їх привчали до безпеки — до того, що на них не будуть нападати. Потім — довгі місяці навчання найпростішим речам через наслідування вчителя. З ними потрібно поводитися не як із полоненими ворогами чи піддослідними звірами, а як із немовлятами. Створювати спокійне середовище, постійно розмовляти, навіть якщо вони не розуміють жодного слова. Це зміна звичок через ласку та їжу, а не через силу. Це робота на роки, командире. І займатися цим мають не солдати, а вихователі. Якщо й пробувати, то для цього треба брати зовсім маленьких. Можливо, за кілька років із них виростуть нормальні фомори, які зможуть чогось навчитися на вашому прикладі. Хоча я не знаю, чи вистачить вам життя в цьому небезпечному місці...