Розділ 10.

Перші тижні нашої своєрідної партизанської війни вимагали від нас залізної дисципліни, витримки та максимальної скритності. Ми швидко зрозуміли, що діяти потрібно за чітким розпорядком, пристосовуючись до біологічних ритмів крилатих тварин.

Кожен такий мій ранок починався в розчищеному приміщенні на нашому рівні. Рунні воїни використовували увесь мій вільний час для навчання. Вони безжально, до сьомого поту, вчили мене битися на мечах, тримати баланс і правильно поводитися в реальному бою. З ними я мав навчитися діяти інстинктивно, як справжній туат.

У найспекотніші години дня, а також під час коротких періодів затишшя, коли зграя кажанів мляво перетравлювала здобич у найнижчих ярусах міста, ми виходили на свою своєрідну роботу. Спершу ми втрьох перенесли з підземної зали всі знайдені магічні кристали — їх виявилося близько сотні. Потім почали бережно досліджувати тунелі навколо нашого поточного розташування. Ми вивчали кожен поворот і тріщину в камінні: у стратегічно важливих місцях закладали й барикадували проходи, а шляхи відступу, навпаки, розширювали. На входах і ключових перехрестях кам'яних коридорів ми монтували кристали, надійно фіксуючи їх серед каміння або скель, щоб монстри не могли збити їх крилами під час польоту або утягнути до своїх гнізд.

Коли ж місто огортала нічна прохолода і кажани виходили на полювання, я сідав біля вогнища, відкривав зошит імператора й годинами вивчав та практикував рунну магію, намагаючись відточити власні навички роботи з рунними потоками енергії.

Весь цей час на нашому рівні Небесного Міста тривав дивовижний процес, за яким я пильно спостерігав. Це видовище заворожувало й дарувало тверду надію на успіх. Кристали діяли як потужні магічні абсорбенти. Щоденно вони втягували в себе брудно-пурпурове марево скверни, яке густо насичувало повітря цього міста. Усередині граней отрута наче піддавалася жорсткому фільтру крізь рунну структуру створену колишніми майстрами цього світу, яка буквально розщеплювала її, трансформуючи в чисту, корисну енергію. Вже через тиждень у радіусі дії артефактів стало значно легше, а фіолетова енергія, що розливалася в просторі, танула на очах, поступаючись місцем природному магічному стану цього світу й розсипаючись м’яким, цілющим світлом.

На самих кажанів це нове середовище діяло тверезо і водночас руйнівно для їхнього підкореного скверною розуму. Коли затьмарена жагою вбивства потвора надто близько залітала в зону дії нашого контуру, її тіло сковував раптовий спазм. Фіолетовий вогонь у її очницях починав дико миготіти й гаснути, а лють частково вивітрювалася, поступаючись місцем тваринній розгубленості. Хижі істоти миттєво втрачали орієнтацію, переставали діяти у зграї й в паніці тікали назад, углиб неочищених печер або відлітали в різні боки. Вони знову ставали звичайними, хоч і спотвореними мутацією хижаками, які просто боялися нас і більше не шукали бою.

За підсумком перших трьох тижнів виснажливої праці й дії кристалів ми досягли неймовірного прогресу у їх розміщенні. Весь рівень, де розташовувалася наша схованка, став абсолютно безпечним. Ми назавжди видалили залишки гнізд кажанів із навколишніх коридорів з великої зали з розбитою статуєю й барельєфом. Але найголовніше — ми проклали й зафіксували стабільну, чисту і захищену дорогу до тераси з їжею. Тепер нам більше не доводилося щоразу ризикувати життям заради кількох свіжих плодів.

Ба більше, на другий тиждень я помітив унікальну закономірність, яка спочатку здалася мені неможливою: поле дії магічного кристала збільшувалося залежно від кількості енергії скверни, поглинутої ним. Чим більше фіолетової енергії кристал пропускав крізь себе, тим сильнішим ставало його власне ядро, тим далі поширювалося його поле і розходилися захисні хвилі. Це означало, що незабаром нам не знадобляться тисячі каменів — з часом один потужний артефакт зможе забезпечувати захист величезної території. Щоправда, магічні розрахунки показували, що для такого вдосконалення та розширення куполу на все місто знадобляться сотні років. Але початок було покладено. Крок за кроком ми розширювали зону контролю.

Інших рунних воїнів ми вирішили поки що не викликати. Нам потрібно було остаточно закріпитися на цьому рівні, а зайві воїни могли лише привернути зайву увагу. Наступним тактичним кроком командира мав стати виловлювання кількох піддослідних особин — молодняка кажанів — щоб спробувати повернути їм розум в окремих приміщеннях. Проте ця ідея викликала в мене серйозні побоювання, про які я розповів туатам ввечері біля багаття.

Я згадав факти з історії мого власного світу — так званий синдром Мауглі. У нашому світі я десь читав, що інколи знаходили людських дітей, які з немовлячого віку виростали серед вовків, мавп чи диких собак. І досвід людства в їхній реабілітації був невтішним і лякаючим. Коли така дитина розвивається в дикому середовищі, її мозок адаптується виключно для виживання. Якщо пропущено критичний період формування мовлення та соціальних навичок — зазвичай це перші п'ять-сім років життя — нейронні зв'язки перебудовуються назавжди. Такі діти, навіть повернуті в людське суспільство, ніколи не вчилися говорити повноцінно. Вони продовжували ходити на чотирьох кінцівках, гарчали, кусалися, відмовлялися від готової їжі, віддаючи перевагу сирому м'ясу, і сприймали світ виключно скрізь призму тваринних інстинктів: страх, агресія, голод. Їхній людський розум згасав, так і не розкрившись.

— Розумієш, командире? — тихо розповідав я їм, дивлячись у полум'я. — Навіть якщо кристал повністю випалить скверну з тіла молодого фомора, ми отримаємо лише чисту від магії дику тварину. Їхній вид поколіннями жив як хижаки. Вони не заговорять з нами й не згадають цивілізацію туатів чи фейрі. Їхній мозок просто не має потрібних навичок для розумного мислення.

Туати уважно слухали, їхні обличчя були похмурими.

— І як із цим справлялися у твоєму світі? — запитав він.

— З величезними труднощами, — зітхнув я. — Потрібне було колосальне терпіння. Покрокова, тривала адаптація. Спочатку їх привчали до безпеки, до того, що на них не будуть нападати. Потім — довгі місяці навчання найпростішим речам шляхом наслідування дій вчителя. З ними потрібно поводитися не як із полоненими ворогами чи піддослідними звірами, а як із немовлятами. Створювати штучне середовище, де панує спокій, і постійно спілкуватися, навіть якщо вони не розуміють слів. Це зміна звичок через ласку та їжу, а не через силу. Це робота на роки, командире. І займатися цим мають не солдати, а вихователі. Тож у вашому випадку я вважаю, що треба взяти зовсім маленьких, і за кілька років, можливо, з них виростуть нормальні фомори, яких можна згодом чогось навчити на своєму прикладі. Хоча я не знаю, чи вистачить вам вашого життя для цього в цьому небезпечному місці.