Розділ 9.

Інтерлюдія: Ельфійський ліс

Альміса стояла на широкій терасі з поручнями, що здіймалася високо над кронами древніх дубів. Вранішнє сонце пробивалося крізь листя, золотячи зелень і вимальовуючи на її обличчі химерні візерунки з тіні та світла. Вона знову майже не спала цієї ночі. Знову.

Відтоді, як їхній корабель причалив у Карпеоні й вона дісталася батькового маєтку, минув уже тиждень. І зараз кожен день був схожий на попередній — і водночас кожен приносив нову тривогу. Її дні з моменту повернення розписалися за суворим розкладом: ранкові тренування з батьковими воїнами, потім довгі години в бібліотеці, де вона разом із Геоном вивчала стародавні тексти про фоморів і Браму Смерті або опановувала магію. А ввечері — безсонна варта, коли вона стояла ось так, на балконі найвищого дерева-палацу, і вдивлялася на захід, наче намагаючись пробити поглядом тисячі крон і побачити той невідомий світ, де зник Олесь.

— Знову не спиш, — за спиною пролунав спокійний, трохи хриплий голос.

Вона не обернулася. Не було потреби. Альміса знала кожен крок Геона, кожну його інтонацію. Старий маг підійшов і став поруч, спираючись на свій посох із потемнілого від часу дерева. Його біле волосся розвівалося на вітру, а глибокі зморшки навколо очей стали ще глибшими за останні місяці.

— Не хочу, — коротко відповіла Альміса.

— Знову дивні сни бачила? — тихо запитав він.

Вона кивнула й стиснула дерев'яний поручень балкона так, що кісточки пальців побіліли.

— Так, знову. Фіолетове марево, яке поглинає світ. І він... там, посеред усього цього хаосу. Один.

Геон хвилину мовчав, споглядаючи сонце, що сходило над лісом.

— Олесь — кмітливий хлопець, — нарешті промовив маг. — Ти сама знаєш це краще за будь-кого. Він виживав у ситуаціях, в яких гинули наші досвідчені воїни. І не лише завдяки магії.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але знати й відчувати — різні речі. Щодня я відчуваю, що він живий. Але з кожним днем це відчуття стає... тихішим. Наче він повільно віддаляється. І я не розумію: чи це відстань між світами така велика, чи... він просто мене забуває.

Вона не договорила, не наважуючись озвучити це гірке «чи».

— Ходімо, — Геон легенько торкнувся її плеча. — Сніданок уже готовий. І Рдам уже бурчить, що каша холоне.

Альміса змусила себе всміхнутися. Гном Рдам, який прибув із ними з континенту гномів, виявився не лише майстерним ковалем, а й надійним, невибагливим супутником. Він нещодавно оселився в невеликій кузні на околиці ельфійського міста і тепер запекло працював за кресленнями, які колись залишив Олесь. І ці його вироби вже стали невід'ємною частиною побуту ліса. Але найціннішим було те, що він, як і Альміса, свято вірив у повернення хлопця.

У трапезній залі, крім Рдама, на них чекав Сет. Колишній найманець і злодій, який допомагав їм ще з першої подорожі, останнім часом став майже своїм у колі довірених осіб дівчини. Він сидів за довгим столом, розкладаючи шматки пергаменту зі звітами, замальовками та мапами і підвів голову, коли вони зайшли.

— Доброго ранку, — відразу почав він. — У мене є новини. І я б не сказав, що вони втішні.

Альміса сіла навпроти нього й узяла чашку трав'яного чаю, яку їй підсунув Рдам. Гном, як завжди, виглядав так, ніби працював у майстерні всю ніч без упину: його руки були вкриті свіжими подряпинами, а борода пахла гострим димом горна.

— Кажи, — сказала дівчина.

— Мої контакти з Карпеона передали: зафіксовані перші сутички з павуками, — Сет поклав на стіл розгорнуту мапу. — Дрібні групи підземних істот розвідують територію. Але зараз їхня тактика змінилася. Раніше вони нападали виключно вночі, уникаючи світла. Тепер — з'являються і вдень, ховаючись у тінях скель, і спостерігають. Вони навчаються виживати днем.

— Це очікувано, — старий маг опустився у своє крісло. — Тіньовики вчаться на власних помилках. Кожен напад для них — це урок, як воювати на поверхні. Вони випробовують оборону поселень, шукають слабкі місця.

— Є ще дещо, — додав Сет. — Маємо підтвердження, що орки з гірських кланів масово залишають свої домівки. Останнім часом у них ночами почали зникати одноплемінники.

У кімнаті запала тиша.

— Як це — залишають? — перепитав Рдам, опустивши чашку.

— Цілими поселеннями, — відповів Сет. — Розвідники Імперії перевірили три селища у східній гірській смузі, поблизу розлому. У двох із них — жодної душі. Хати стоять цілі, але ні орків, ні трупів немає. Що дивно — вони навіть речі та живність залишили. Тобто, відходили поспіхом або їх забрали тіньовики. У третьому селищі знайшли сліди запеклого бою й кілька тіл забитих павуків.

Альміса раптом згадала слова батька: «Фомори та тіньовики не зупиняться, поки не загасять останні іскри сили Бога-Дракона цього світу і не знищать усіх рунних воїнів». Адже саме рунні воїни були зараз їхньою головною мішенню. Батько також вважав, що повномасштабне протистояння з силами темряви почнеться саме з земель орків.

— Міна знає про це? — різко запитала вона.

— Я відправив гонця в Чорні Скелі два дні тому, — кивнув Сет. — Але зв'язок із гірськими кланами орків ускладнений. Вони не довіряють нікому, крім своїх.

Альміса рішуче звелася на ноги. Рішення визріло миттєво — серце, як завжди, випередило холодний розум.

— Я мушу їхати до Міни, — заявила вона. — Якщо там спалахне перша битва, їй знадобиться допомога. І мова не лише про війська. Їй потрібна я, моя корона, моя магія і білий магічний кристал для підтримки. За цей час ми з Геоном вивчили багато нового. Якщо фомори нападуть, ми зможемо протистояти темряві разом. Так, як це робив Олесь.

— Ти не поїдеш сама, — додав Геон. — Я вирушаю з тобою.

— І я теж! — Рдам щосили грюкнув кулаком по столу. — Допоможу з обороною фортеці на Чорних Скелях. Ми, гноми, добре знаємо, як тримати облогу.

— А я залишуся тут, — додав Сет. — Хтось має тримати зв'язок з інформаторами. Князю і вам усім потрібні очі та вуха в цих землях. Всі новини я буду передавати й вам.