Розділ 7.

Ранковий ліс зустрів мене тишею. У своєму маскувальному костюмі я почувався справжнім лісовим привидом — тінню, що пересувалася серед чагарників. Кожен мій рух був вивіреним; жодна гілка під ногою не хрускотіла. І такою тінню з прихованого пересування я був рівно до полудня. А точніше — до моменту, поки на моє «професійно замасковане» плече не впало щось важке, мокре й неймовірно смердюче.

Я миттю завмер, забувши, як дихати. Перша думка — паніка: «Засікли? Хто? Що це?». Обережно скосив око. На сіро-зеленому гіллі мого костюма красувалася гидка сіро-біла пляма завбільшки з добре яблуко.

А це був звичайний, хоча й гігантський, послід кажана.

— Вляпався… — подумки прошипів я, злісно зиркнувши вгору. — Рухаюся наче привид, а мене щойно «відмітили».

Схоже, десь наді мною у густих кронах було їхнє лежбище. Судячи з інтенсивності «обстрілу», кажани щойно прокинулися. Я вже зібрався зчистити цю гидоту, як зверху долинув новий шурхіт. Хтось над головою незадоволено пискнув і почав спускатися. Хижак або помітив мій рух, чи просто вирішив перевірити, що то за дивна купа листя ворушиться після його «подарунка».

Я миттєво забув про прокляття на адресу долі, перетворився на нерухомий чагарник і напружився, а зверху, чіпляючись кігтями за кору, уже сповзав кажан. Молодий, менший за тих велетнів, що я бачив над річкою — розміром із великого пса, але теж небезпечний, якщо почне волати. Його потворна, зморщена морда з величезними вухами-локаторами смикалася з боку в бік.

Невдовзі, він незграбно зістрибнув на землю за пару метрів від мене і озирнулася. Тварина переді мною пересувалася ривками, спираючись на згини крил, ніби на передні лапи, і дивно підстрибувала. Але мені було не до сміху: ікла в його вишкіреній пащі сягали довжини моїх пальців.

Кажан наблизився. Він вертів вухами, намагаючись вловити, що тут заховано в листях, а потім витягнув писок і почав принюхуватися. Мабуть, він відчував мій запах, а ще може диму… і власний послід, який тепер став частиною мого маскування. Мутант був збентежений: виглядає як кущ, пахне як туалет з димом, але чомусь ворушиться…

Коли волога ніздря потвори майже торкнулася мого маскування, я вдарив. Клинок вилетів із листя зі швидкістю розпрямленої пружини. Короткий випад в голову — і лезо з глухим звуком увійшло точно в ліве око тварини, пробиваючи череп.

Кажан навіть не встиг пискнути. Його тіло здригнулося, а крила безсило розпласталися по землі. Я ж знову зачаївся, вслухаючись у шурхіт угорі. Чи почули його родичі, що тут сталося? Але там було тихо — мабуть, сон після останнього полювання ще був надто міцним.

— Ну що ж, — прошепотів я сам собі, обережно витираючи клинок об хутро дохляка. — Камуфляж пройшов перші польові випробування. Хоча я б надав перевагу менш смердючим методам.

Обійшовши тушу, я рушив далі. Тепер косив оком не лише під ноги, а й вгору. У цьому лісі небезпека могла прилетіти не просто з пазурами, а й у вигляді такого от «сюрпризу».

Так я і просувався — повільно й методично, наче живий кущ, що вирішив мігрувати берегом бурхливої річки. Наступні дні злилися в суцільну смугу напруженого чекання нападу й параної.

Мій рух в цьому лісі нагадував уповільнену зйомку. За час подорожі я навчився читати землю як відкриту книгу. Тепер моєю мапою став послід. Якщо я бачив на зелені та деревах сірі плями, то значить десь там, у гущавині над головою, затаїлися кажани. Деякі місця ці тварюки облюбували вже давно — там сморід стояв такий, що виїдало очі, а стовбури дерев були геть обліплені білим гуано. Такі зони я обходив по великій дузі, іноді навіть заходячи по пояс у воду, щоб не шуміти в підліску.

Та й розклад став одноманітним. Якщо сонце піднімалося надто високо, чи небо заповнювали крилаті тіні — я шукав розщелину чи повалене дерево. Лягав на живіт, накидався накидкою, відпочивав і зливався з ландшафтом. Кілька разів кажани пролітали так низько, що потоки повітря від крил ворушити моє маскування. Тоді я завмирав, стримуючи подих, і готував зброю для атаки.

Увесь цей час моїм єдиним делікатесом була копчена риба. Хоча вона задубіла так, що здавалося, зуби ось-ось зламаються. Але дим зіграв свою справу — їжа не псувалася, а її поживності вистачало, щоб підтримувати м’язи в тонусі. Річка лишалася єдиним вірним союзником: холодна вода змивала піт і бруд, даруючи сили для наступного кроку.

На третій день я почав відчувати цей ліс інакше. Інших тварин або великих хижаків тут не водилося — кажани з'їдали все, що рухалося. Тепер же я на слух розрізняв звичайний шелест вітру від пересування між деревами мутантів, а ще коли сплять або просипаються й готуються до полювання. Ця постійна напруга виснажувала. Спина нила від вимушених поз, а від вологості і смороду свербіла шкіра.

Але ціль була близько. Скеля, що раніше здавалася розмитою смугою на горизонті, тепер нависала суцільною чорною стіною. Річка тут вужчала, течія — агресивнішою, а берег поступово перетворювався на каскади каменів.

Лісова частина моєї «прогулянки» закінчувалася. Попереду чекав виснажливий підйом до Небесного Міста. І там мій зелений маскувальний халат із засохлим листям стане приваблювати увагу, як маяк. Треба було змінити камуфляж, перш ніж починати підйом.

Готуючись до сходження, я провів кілька днів біля підніжжя скелі, де річка з гуркотом розбивалася об гранітні виступи, утворюючи водоспади. Саме тут, де шум води надійно ховав мої кроки, я зміг спокійно перепочити й змити із себе в'їдливий сморід після мандрівки лісом. Мій зелений «халат» із листя вже давно перетворився на демаскуючий фактор. На голих кам’яних схилах і на тлі бурих скель у ньому я виглядав би як яскрава пляма, яку помітить навіть підсліпуватий кажан.

За ці дні відпочинку я повністю переробив свій маскувальний костюм. Стебло за стеблом, листок за листком — я акуратно міняв лісове вбрання, замінюючи його матеріалами зі скель. Я вплітав стебла в'юна, що рясно вкривав затінені боки валунів, додавав сірий мох, а свою тканину щедро вимазав кам'яним пилом і глиною.