Розділ 6.

Дочитавши записи вартового, я ще деякий час обшукував кімнату в надії знайти бодай щось корисне. Проте крім уже відкладених магічних кристалів та зброї нічого цінного не знайшлося. Більшість речей давно перетворилася на прах, а призначення тих небагатьох, що вціліли, залишалося для мене абсолютною загадкою.

Оглядаючи решту зали, я натрапив на ще один вихід, що вів далі, вглиб гори. Але шлях виявився надійно заблокованим: масивні кам'яні двері хтось наглухо завалив великими брилами з нашого боку. Вочевидь, останній фомор подбав, аби ніхто не підібрався до нього з тилу.

Повернувшись до нашої імпровізованої стоянки, я перевірив командира. Він досі не приходив до тями; обличчя зблідло, а дихання стало уривчастим і кволим. Оглянувши його рани, я обережно влив йому до рота ще кілька крапель еліксиру. Потім розклав на столі біля мумії та поблизу входів кілька магічних кристалів. Їхнє тьмяне сяйво мало розганяти суцільний морок зали, слугувати орієнтиром і, відверто кажучи, хоч трохи відганяти моторошне відчуття самотності. Загорнувшись у плащ, я вмостився неподалік на холодній підлозі.

Сон не йшов. Я лежав і перебирав у голові всі дні, проведені в цьому світі, гарячково шукаючи вихід із ситуації, але марно. Майнула навіть думка викликати на допомогу рунного воїна, проте в мене майже не залишилося каменів, наповнених маною. Зрештою, переконавши себе, що до ранку ми тут у відносній безпеці, я облаштував собі постіль із якогось мотлоху, ліг і втупився у висохлу постать крилатого фомора, який непорушно сидів у своєму кріслі зі схиленою головою.

Дивно, як швидко людська свідомість адаптується до навколишнього божевілля. Чомусь згадався рідний світ і той день, коли я випадково натрапив на скелет під млином. Згадав і свої перші дні у світі ельфів. Тоді, побачивши звичайний людський труп чи кістяк монстра, я б здригнувся від жаху, а серце ще довго калатало б у грудях. А зараз? Я перебуваю за кілька кроків від мертвого мутанта-велетня в покинутому місті, що кишить потворами, і сприймаю це майже як норму. Ба більше, це моторошне сусідство не викликало в мене нічого, крім поваги до полеглого воїна. Зрештою, мертві тут були набагато безпечнішими за живих. З цією філософською думкою я непомітно провалився в небуття.

Але спокою сон не приніс. Темрява швидко зіткалася у знайомі обриси — переді мною постала та сама сяюча істота з випаленого барельєфа. Рогатий силует височів наді мною, оповитий сліпучим фіолетовим світлом. Істота не мала обличчя, але я чітко чув її голос прямо у власній голові. Це був вкрадливий, тягучий шепіт, що обіцяв силу, знання і порятунок. Стиснувши зуби, я кинувся тікати, намагаючись відгородитися від цієї солодкої отрути. Я мчав порожніми вулицями Небесного Міста, але примарна сутність невпинно переслідувала мене. Вона гналася слідом, і її шепіт поступово перетворився на оглушливий рев. Десь на півдорозі я спіткнувся й впав, і в ту ж мить та постать наздогнала мене. Світло раптом змінилося на суцільний морок, а довгі, немов викувані з льоду, кігті з розмаху встромилися мені просто в груди.

Я різко розплющив очі, жадібно хапаючи повітря. Серце ледь не вискакувало з грудей. Зі смертельного обійму кошмару мене вирвав моторошний булькаючий звук. Такий самий, який я щойно видавав уві сні, коли крижані кігті пробили мені плоть. Я миттєво підскочив, рефлекторно хапаючись за зброю, і озирнувся. Проте небезпека крилася не в сутінках зали.

Джерелом звуку був командир. З його горла виривалися важкі, надривні хрипи. Кинувшись до нього, я жахнувся: туата била сильна лихоманка. Тіло воїна здригалося в судомах, лоб палав так, ніби під шкірою розвели вогнище. Повіки були напіврозплющені, очі під ними неспокійно бігали, і в них я помітив моторошні отруйно-фіолетові проблиски.

Але найгіршим було інше: я побачив його руку. Крізь імпровізовану пов'язку на передпліччі проступила не просто кров — пляма мала нездоровий, фіолетовий відтінок, а від самої рани йшов слабкий солодкуватий запах гнилі. Іржава піка, що пробила його напередодні, була заражена тією самою скверною, що й місцеві кажани. Організм могутнього воїна, і без того виснажений ранами та отрутою змії, зараз стрімко програвав битву з новою інфекцією.

Далі я робив усе, що міг і вмів. Пустив у хід частину своєї води на холодні компреси, щоб хоч трохи збити температуру. Зняв брудні бинти, ретельно вичистив рану до свіжої крові, пожертвував дорогоцінними краплями зцілювального еліксиру і перев'язав руку наново. Але марно — фіолетовий відблиск скверни в його очах вперто не бажав згасати. Командир під час цих процедур так і не прийшов до тями.

Коли судоми трохи вщухли, я остаточно зрозумів: залишатися тут надовго — це неминуча смерть. Ні води, ні їжі в цих тунелях я не бачив. Потрібно було шукати шлях далі або перевіряти всі проходи. Зрештою, мертвий фомор якось же тут виживав. Спочатку я зазирнув у бійниці зали, але вони виявилися надто вузькими, щоб пролізти назовні, а краєвид за ними не давав жодних підказок — суцільні скелі та каміння. На вулиці вже світало, схоже, я спав дуже довго. Зрозуміти звідси, де саме ми знаходимося, було неможливо.

Потім я обережно повернувся в коридор із пастками та перевірив прохід до Зали Пам'яті. Це була погана ідея. Там знову облаштувалися хижі кажани: з темряви лунало їхнє верещання та огидне чавкання — потвори знову когось там жерли. Шляху назад більше не було. Повернувшись до кімнати, я поглянув на непритомного командира. Залишався лише один варіант — завалені двері.

Зібравши всі сили та максимально допомагаючи собі магією, я почав відтягувати важкі брили. Сантиметр за сантиметром розчищав прохід, аж поки нарешті зміг прочинити масивну стулку. За нею відкрився новий кам'яний коридор. Пройшовши ним трохи вперед, я побачив, що він розгалужується: один широкий прохід вів у колишні покої з напівзруйнованим і заваленим камінням балконом, інші вели вгору крутими сходами та спускалися вниз, у самісінькі глибини скель.

Я досліджував ці коридори з максимальною обережністю, сподіваючись, що хоча б тут загиблий фомор не залишив смертельних пасток. Та й блукати самому серед цієї темряви було моторошно. Хоча я бачив, що пил на підлозі лежав рівним шаром — надійне свідчення того, що тут століттями ніхто не ходив. Логіка і власні очі твердили, що коридори чисті. Проте запалений розум після моторошного сну малював нападників за кожним кутом. Іноді навіть здавалося, що тіні на стінах ворушаться і тягнуться до мене, а мертва, дзвінка тиша тиснула на вуха сильніше за будь-який крик.