Розділ 5.

Так минуло три дні в нашому новому кам’яному прихистку. Це житло виявилося на диво комфортним: кілька просторих кімнат, високі стелі та товсті стіни, що надійно ховали нас від зовнішнього світу. Наша рутина швидко налагодилася. Я взяв на себе охорону нової домівки та куховарство біля прихованого вогнища, намагаючись зробити зміїне м’ясо хоч трохи їстівним. Заразом я наглядав за пораненим командиром. Туати ж періодично зникали в «зеленому оазисі», приносячи запаси води, сухих гілок та ті самі цілющі плоди. Рухалися містом вони обережно, мов тіні, розвідуючи верхні рівні, навколишні тераси та сусідні будівлі.

Командир ж відновлювався повільно. Попри еліксир та магію плодів, отрута змії виявилася надто підступною. Вона неохоче покидала організм, змушуючи могутнього воїна більшу частину часу проводити в напівзабутті на імпровізованому ліжку з сухої трави та гілок.

Навколишній світ тим часом оговтувався після смерті місцевого хижака. Перші два дні територія навколо лігва змії залишалася мертвою зоною — страх місцевої живності перед нею був надто глибоким, але природа не терпить порожнечі. Вже на третій день з’явилися перші падальники. Зграї дрібних кажанів та якихось багатоногих повзучих істот заполонили зелену терасу. Коли я востаннє там був, то з огидою спостерігав, як вони шматували тушу вбитого нами монстра, затягуючи його шматки м’яса в темні тунелі, щоб там влаштувати свої бенкети. А на четвертий день такі гості завітали вже до нас.

Кажани, зрозумівши, що старого господаря більше немає, осміліли. Спочатку це були поодинокі особини, що пролітали над нашою терасою, але згодом їх ставало дедалі більше. Вони ширяли над будинками, з цікавістю зазирали у віконні отвори та проходи, вишукуючи, чим би поживитися на територіях, що звільнилися. Тіні від їхніх шкірястих крил дедалі частіше мерехтіли на підлозі перед нашим входом. Я розумів: це лише питання часу, коли вони помітять нас та спробують атакувати.

Так минуло ще пару напружених днів, протягом яких ми майже не виходили на вулицю, сидячи тихо, наче миші під віником. Коли ж активність кажанів нарешті спала — вони наситилися та перестали нишпорити кожним закутком — туати знову вирушили на розвідку на верхні рівні.

Через деякий час після обіду повернувся один із воїнів. Він нечутно ковзнув у щілину нашої барикади й одразу підійшов до командира, який, спершись на стіну, меланхолійно правив свій клинок.

— Я знайшов шлях вище, — доповів туат. — Десь за десяток будинків звідси є вузький прохід на наступну терасу-оазис. А за нею — широкий підйом ще вище. Там, на верхньому рівні, знаходиться велика церемоніальна зала фоморів... або те, що від неї залишилося.

Командир важко підвівся, ховаючи зброю.

— Треба буде перевірити те місце. Це може бути важливо.

— Церемоніальна Зала? — перепитав я, подаючи командиру флягу з водою. — А навіщо їм такі зали? Хто ними взагалі правив? Я бачив лише руїни, але не розумію, як вони жили. Це була монархія, тиранія?

Я нічого не знав про устрій раси фоморів, цікаво було, як у них все було організовано. Туат зробив ковток і подивився на мене, ніби зважуючи, скільки інформації я готовий сприйняти.

— У цих фоморів була родова система, — почав він хрипким голосом. — Не було одного імператора, як у вас. Була рада найсильніших — голів кланів. Вони збиралися в таких залах, щоб вирішувати суперечки, укладати союзи та судити порушників. У них панував культ знань та сили. Навчання магії та ремеслам було обов’язковим й жорстким. Їхні закони були суворими, але справедливими... доки не прийшли інші боги.

Наступного ранку, дочекавшись, поки нічні хижаки заснуть у своїх печерах та щілинах між камінням, ми залишили наш прихисток. Попереду лежав шлях на верхні рівні.

По вулицям ми рухалися швидко та безшумно, перебігаючи від однієї нависаючої покрівлі до іншої, щоб нас не помітили поодинокі кажани що літали у височині. Перехід між рівнями вражав своєю монументальністю: спочатку ми минули ще одну терасу, густо зарослу дикими деревами, а потім кам’яні сходи серед скель вивели нас до кварталу величних адміністративних будівель. Саме тут, у центрі Небесного Міста, фомори колись вершили долі свого народу.

Шлях по рівнях не був безпечним. Кілька разів нам доводилося завмирати в тіні колон, пропускаючи зграї дивних жуків. А одного разу удача ледь не зрадила нас. Ми якраз проходили повз чорний провал дверей однієї з будівель, коли звідти почулося шарудіння. Звідти раптово на світло, мружачись від сонця, виліз «сплячий» — здичавілий, мутований фомор. Його шкіра була сірою, а очі затягнуті більмом. Він відкрив рота, набираючи повітря для крику, що скликав би сюди половину міста, але крику не сталося.

Найближчий туат опинився поруч миттєво. Короткий спалах сталі, глухий удар — і тіло потвори осіло на землю. Воїн обережно опустив його, щоб не створювати шуму, і ми рушили далі, не збавляючи темпу.

Згодом ми дісталися мети. Квартал, де знаходилася зала, мав інший вигляд. Тут руйнування були не тільки від часу, а від цілеспрямованої люті. Деякі будинки були спалені та зруйновані, ймовірно, тут колись був бій. Так, вивчаючи місцеві дивовижі, ми дісталися до місця призначення та увійшли всередину зали. Те, що я потім побачив всередині, вражало й жахало водночас. Це було велетенське приміщення з напівзруйнованим куполом, крізь діри в якому падали стовпи ранкового світла. Стіни зали були вкриті грандіозними фресками та барельєфами, що колись розповідали історію цього народу. Посеред зали височів постамент, на якому колись стояла величезна статуя, але зараз від неї залишилися лише частина тулуба, ноги та купа уламків навколо.

Проте найстрашніше було за нею.

— Дивіться, що тут є, — вказав туат на центральну стіну, просто за зруйнованою статуєю.

Ця частина стіни була червоною, наче випаленою пекельним вогнем. Стародавні мирні малюнки були знищені, а в самому камінні, просто виплавлено нове зображення. На центральному плані була істота, дуже схожа на демона. Його велична постать із широкими крилами та вигнутими рогами спускалася з неба, наче оповита сліпучим сяйвом місцевого сонця. Над нею був виплавлений зловісний символ — розкрите око над трикутником, а під ногами істоти наче горіло примарне полум’я.