Розділ 5.

Так минуло три дні в нашому новому кам’яному прихистку. Це житло виявилося на диво комфортним: кілька просторих кімнат, високі стелі та товсті стіни надійно ховали нас від зовнішнього світу. Наша повсякденна рутина швидко налагодилася. Я взяв на себе охорону домівки та куховарство біля прихованого вогнища, намагаючись зробити зміїне м’ясо хоч трохи їстівним. Водночас я наглядав за пораненим командиром. Туати ж періодично зникали в «зеленому оазисі», приносячи запаси води, сухих гілок та цілющих плодів. Містом вони рухалися обережно, мов тіні, приносячи припаси для нашого життя та розвідуючи верхні рівні та сусідні будівлі.

Командир же відновлювався повільно. Попри еліксир туатів та магію плодів, отрута змії виявилася надто підступною. Вона неохоче покидала організм, змушуючи могутнього воїна більшу частину часу проводити в напівзабутті на імпровізованому ліжку із сухої трави.

Навколишній світ тим часом оговтувався після смерті місцевого хижака. Перші два дні територія навколо лігва змії залишалася мертвою зоною — страх місцевої живності перед нею був надто глибоким. Але природа не терпить порожнечі. Вже на третій день з’явилися перші падальники. Зграї дрібних кажанів та якихось багатоногих повзучих істот заповнили зелену терасу. Коли я востаннє там був, то з огидою спостерігав, як вони шматували тушу вбитого нами монстра, затягуючи відкушені шматки м'яса в темні кутки для своїх бенкетів. А на четвертий день такі гості завітали вже до нас.

Кажани, зрозумівши, що старого господаря більше немає, стали сміливішими. Спочатку це були поодинокі особини, що пролітали над нашою терасою, але згодом їх ставало дедалі більше. Пізніше вони вже нишпорили над будинками, з цікавістю зазирали у віконні отвори, вишукуючи, чим би поживитися на нещодавно звільнених від хижака територіях. Тіні від їхніх шкірястих крил дедалі частіше мерехтіли на підлозі перед нашим входом. Я вже тоді розумів: це лише питання часу, коли вони нас помітять в кімнаті та спробують атакувати.

Так минуло ще кілька напружених днів, протягом яких ми майже не виходили на вулицю, сидячи тихо, наче миші. Коли ж активність кажанів нарешті спала — вони наситилися та перестали нишпорити кожним закутком — туати знову вирушили на розвідку.

Після обіду повернувся один із воїнів. Він нечутно ковзнув у щілину нашої барикади й одразу підійшов до командира, який меланхолійно правив свій клинок.

— Ми знайшли шлях вище, — доповів туат. — Десь за десяток будинків звідси є вузький прохід на наступну терасу-оазис, а за нею — широкий підйом на верхні рівні. Там знаходиться велика церемоніальна зала фоморів... або те, що від неї залишилося.

Командир уважно його вислухав та важко підвівся, сховав свою зброю та сказав:

— Треба перевірити те місце. Це може бути важливим.

— Церемоніальна зала? — перепитав я, подаючи йому флягу з водою. — А навіщо кажанам такі зали? Хто ними взагалі правив? Я бачив лише руїни, але не розумію, як вони жили. Це була монархія чи тиранія?

Я нічого не знав про устрій фоморів. Було цікаво, як усе в них організовано. Туат зробив ковток і подивився на мене, ніби зважуючи, скільки інформації я готовий сприйняти.

— У цих фоморів була родова система управління, — почав він хрипким голосом. — Не було одного імператора, як у вас. Була рада найсильніших — голів кланів. Вони збиралися в таких залах, щоб вирішувати суперечки, укладати союзи та судити порушників. У них панував культ знань та сили. Навчання магії та ремеслу було обов’язковим та жорстким. Закони фоморів були суворими, але справедливими... доки не прийшли інші боги.

Наступного ранку, дочекавшись, поки нічні хижаки заснуть у своїх печерах, ми залишили наш прихисток. Попереду лежав шлях на верхні рівні. Вулицями міста наша група рухалася швидко та безшумно, перебігаючи від однієї нависаючої скелі до іншої, щоб нас не помітили кажани, що літали у височині. Місцева архітектура та новий перехід між рівнями вражали своєю монументальністю: спочатку ми пройшли одним тунелем, минули ще одну терасу, густо зарослу зеленими деревами, а потім кам’яні сходи вивели нас до кварталу величних адміністративних будівель. Саме тут фомори колись вершили долю свого народу.

Шлях рівнями був не надто безпечним. Кілька разів нам доводилося завмирати в тіні, пропускаючи зграї дивних мокриць. А одного разу удача ледь не зрадила нас. Ми якраз проходили повз чорний провал дверей, коли почулося шарудіння. Раптово звідти на світло, мружачись від сонця, виліз здичавілий, мутований фомор. Його шкіра була сірою, а очі затягнуті більмом. Він відкрив рот, набираючи повітря для крику, що скликав би сюди найближчих кажанів з міста, але крику не сталося. Найближчий туат опинився поруч миттєво. Короткий спалах сталі, глухий удар — і тіло потвори осіло на землю. Воїн обережно опустив його, і ми рушили далі.

Згодом ми дісталися мети. Квартал, де знаходилася зала, мав інший вигляд. Тут руйнування були не тільки від часу, а й від цілеспрямованої люті. Деякі будинки були пошкоджені магією, ймовірно, тут колись точився бій. Оминаючи інші руїни, ми дісталися до місця призначення та увійшли всередину зали. Те, що я побачив всередині, вражало й жахало водночас. Це було велетенське приміщення з напівзруйнованим куполом, крізь діри в якому падали стовпи світла. Стіни зали були вкриті грандіозними фресками, що розповідали історію цього народу, а посеред зали височів постамент, від якого на статуї залишилися лише ноги та купа уламків навколо.

Проте найстрашніше було за нею.

— Дивіться, що тут ще є, — вказав один із туатів на центральну стіну.

Ця частина стіни була червоною, наче випаленою пекельним вогнем. Стародавні мирні малюнки були знищені, а в самому камінні було наче виплавлено нове зображення. У центрі нового зображення височіла істота, дуже схожа на демона. Її велична постать із широкими крилами та вигнутими рогами наче спускалася з неба. Над нею був виплавлений зловісний символ — розкрите око над трикутником, а під ногами горіло примарне полум’я. Мабуть, саме так і виглядали нові боги цього світу. Схоже, переді мною був висічений у камінні літопис початку кінця цього світу — момент, коли «інший бог» ступив на цю планету. Ця висічена постать, без сумніву, і була тим самим завойовником-богом, про якого в ті давні часи шепотіли найстрашніші легенди.