Розділ 4.

Розвідник рухався, наче тінь, що ковзає вздовж нерівної поверхні скелі. Перші кількасот метрів він тримався в зоні сутінок, але згодом вийшов на відкриту ділянку карниза. Там, на абсолютно голому просторі, він кинувся вперед, намагаючись подолати небезпечну зону одним ривком.

Десь на середині його шляху навколишні скелі раптом ожили — каміння наче заворушилося. З ущелин, мов відірвані клапті ночі, здійнялося кілька великих тіней. Кажани-фомори миттєво взяли курс на розвідника, прискорюючись із кожним помахом велетенських шкірястих крил.

— Тепер ми! — коротко кинув командир.

Ми рвонули навздогін, намагаючись якомога довше залишатися під прикриттям скельних виступів. Цей забіг став для мене справжнім випробуванням на витривалість. Ми спочатку рухалися короткими ривками від одного валуна до іншого вдовж скель. Серце калатало в горлі, легені обпікало від нестачі розрідженого кисню, а голова, здавалося, крутилася на всі боки — я вдивлявся в кожну підозрілу тінь та прислухався до усіх звуків навколо.

Тим часом розвідник майже дістався протилежного боку відкритої ділянки. Але саме там, коли до рятівного проходу в скелях залишалися лічені десятки метрів, на нього звалилися двоє велетенських фоморів. Вони каменем упали з висоти, перекривши воїну шлях розгорнутими крилами.

— Мерщій на допомогу! — крикнув туат, і ми вибігли на відкрите місце, вже не ховаючись.

Ми мчали з усіх сил. Коли ж дісталися місця сутички, розвідник ще відчайдушно відбивався, але вже пропустив кілька страшних ударів пазурами. Не гаючи ні секунди, я викинув руку вперед. Короткий магічний імпульс, схожий на блискавку, вдарив у груди найближчого кажана, скинувши його в прірву. Другого наздогнав мій вогняний розряд, змусивши потвору з вереском відлетіти вбік.

— Не зупинятися! — гаркнув командир, підхоплюючи пораненого.

Я мигцем озирнувся і відчув, як холоне кров. За нами, розтягнувшись у небі чорною стрічкою, летіло ще з десяток хижаків. Їхні очі горіли голодом, а крики зливалися в єдиний звук, що віщував смерть. Ми мчали до перших вцілілих споруд Небесного Міста так, наче від цього залежало наше існування. Власне, так воно і було. Кожен крок вже віддавався болем у боку, а кажани, відчувши запах свіжої крові туата, остаточно оскаженіли. Вони пікірували на нас один за одним, наче чорні стріли.

На бігу я кілька разів різко розвертався та бив по найбільш настирливих потворах. Командир з усіх сил тягнув пораненого, а я намагався прикрити їхній тил. Короткі спалахи моїх атак збивали кажанів з повітря, відкидаючи їх у прірву або прибиваючи до землі. Нарешті попереду з'явився вхід до масивної споруди, наполовину висіченої в скелі. Ми буквально влетіли туди не роздумуючи. Поки я, важко хапаючи повітря, тримав вхід під прицілом, командир обережно опустив побратима на кам’яну підлогу і почав швидко перев’язувати його глибокі рани.

Трохи відсапавшись, я використав магію і повалив кілька різьблених колон біля входу, частково заваливши прохід. Тепер замість широкої арки залишилася лише вузька щілина, яку було набагато легше обороняти. Коли наступна трійка кажанів спробувала прорватися всередину, вони наштовхнулися на мою вогняну атаку та відступили. Обпалені потвори падали прямо під ноги своїм родичам. І тут знову спрацював моторошний закон цього світу: замість того, щоб продовжувати атаку, зграя перемикнулася на легку здобич. Вереск нападників змінився на чавкання та хрускіт — вони почали пожирати власних підсмажених родичів прямо перед нашою барикадою.

— Що ж, виживає тут тільки найсильніший… або найголодніший, — пробурмотів я, опускаючи руки.

Ця кривава сцена зовні дала нам дорогоцінний перепочинок. Я нарешті зміг озирнутися, оцінюючи приміщення, яке зараз стало нашою тимчасовою фортецею. Ми опинилися у великій залі, яка колись служила передпокоєм знатного маєтку. Тутешні стіни прикрашало майстерне барельєфне різьблення: зображення крилатих істот у розкішному одязі, обрамлені складними геометричними орнаментами з інкрустацією коштовним камінням. Зараз усю цю колишню велич вкривав товстий шар сірого пилу. У дальньому кутку я помітив кам’яне підвищення, а за ним — темний зів коридору, що вів кудись углиб скелі. Дихалося тут легше: повітря було чистим і сухим. Замість важкого запаху попередніх підземель вітер з інших коридорів доносив нотки квітів та нагрітої сонцем кори, ніби ми потрапили в занедбаний розарій.

Мені це місце здавалося надійним. Принаймні, на найближчі кілька годин, звичайно, якщо ніхто не вилізе з темряви. Поки я чатував біля входу, командир завершив перев’язку. Стан розвідника був критичним: рвані рани на плечі не просто стікали кров’ю, а мерехтіли темно-фіолетовим, хворобливим світлом.

— Він виживе? — запитав я.

— Це вирішить час, — похмуро відповів туат, витираючи руки. — Його тіло зазнало надто серйозних пошкоджень. Сподіваюсь, еліксир допоможе. Цей воїн сильний, але наступного разу його викликати не треба. Його рунний камінь втратив майже всю магію вашого світу, тож наступна смерть стане для нього останньою…

— Зрозумів.

Я перевів погляд на фрески. Тут на стінах під шаром пилу проступала історія цього міста: величні фомори в їхньому істинному цивілізованому вигляді приймали дари від фейрі та вели перемовини з туатами. Далі йшли сцени з їхнього життя: неймовірні небесні пейзажі, дивні обряди в небі та вишукані церемонії на землі. Ці шляхетні створіння з каменю не йшли в жодне порівняння з тими потворами, що зараз жерли одне одного за нашим завалом.

— На цих зображеннях та в кімнатах немає нічого корисного для нас, — перервав мої роздуми командир. — Лише старий мотлох та застигла в камінні пам’ять про мертвих. Нам треба йти далі, поки тварюки зовні зайняті канібалізмом.

Нашвидкуруч змайструвавши з мотузок та уламків списів примітивні волокуші, ми заглибилися в пітьму тунелю. Звідти тягнуло ледь відчутною свіжістю — слабкий протяг обіцяв близький вихід. Ми просувалися по тунелях майже безшумно: я йшов попереду, розсіюючи морок магічним сяйвом, а командир тягнув за собою нерухоме тіло розвідника. Хвилин за двадцять ми минули ще кілька порожніх кімнат з фресками, і тунель почав світлішати. Попереду замаячив вихід, обрамлений зеленню. Коли ми вийшли назовні, я мимоволі примружився від яскравого сонця.