Розділ 3.

Так ми й рухалися темними лабіринтами ще кілька годин. Поступово шурхотіння за нашими спинами вщухло, але тунелі не стали безпечнішими. Тут панувала зовсім інша екосистема — прихована, вічно голодна та вкрай ворожа.

Окрім павукоподібних потвор, нам траплялися гігантські багатоніжки, чиї сегментовані панцири виблискували у світлі моєї магії металевим відливом. Вони не нападали зграями, а чатували в розщелинах стін, намагаючись обхопити жертву отруйними лапами-гачками. Один такий екземпляр, завтовшки з добру колоду, ледь не вполював командира, що йшов останнім. Лише мій блискавичний магічний розчерк врятував воїна, розірвавши хітинову тварюку на шматки та наповнивши коридор нудотним смородом паленого м'яса.

Пізніше ми натрапили на «шептунів» — летючих істот, схожих на потворних сов. Вони мали витрішкуваті очі та видавали ультразвуковий писк, від якого закладало вуха. Час від часу вони пікірували зі стелі, намагаючись присмоктатися до відкритої шкіри. Я відкидав їх силовими хвилями, а туати вправно розсікали потвор короткими ударами мечів, навіть не сповільнюючи ходи.

Напруга не вщухала ні на мить. Ми постійно залишалися напоготові. Попри безперервні витрати магії, я відчував, як мої резерви швидко відновлюються, а тіло наливається силою. Еліксир туатів виявився напрочуд ефективним; додайте до цього ситну їжу та короткий перепочинок — і от я вже майже не задихаюся від бігу. Проте загальна втома від пережитих сьогодні боїв добряче давалася взнаки.

Ближче до вечора, коли розвідник уже зміг самостійно триматися на ногах, а повітря стало сухішим, ми побачили попереду тьмяне світло. Тунель різко розширився, перетворюючись на величезний природний балкон над прірвою. Ми вийшли назовні. Я завмер, вражений масштабами побаченого.

— Це... це і є Небесне Місто? — прошепотів я.

— Ні, воно далі, за наступною горою, — відповів командир і підійшов до краю урвища, вказуючи на шлях уздовж гігантської ущелини. — А це, судячи з написів на стінах — руїни Каер-Мортум. Старе місто фоморів, які колись володарювали в цих горах.

Перед нами розкинулися скелясті тераси, забудовані химерними вежами. Вони ніби виростали прямо з каменю, нагадуючи гігантські ікла. Фомори прикрашали свої оселі різьбленими козирками так, що вхід до печери нагадував роззявлену пащу кажана. Схоже, що чим ширшою і хижішою була ця кам'яна паща, тим вищий статус мав її власник. Зараз ці чорні отвори по периметру каньйону нагадували порожні очниці велетенського черепа. Найвищі й найвеличніші вежі були оплавлені, а на верхівках скель виднілися патьоки розплавленого каменю — шрами від тієї самої війни богів.

Звідси місто здавалося вимерлим, але глибоко внизу, в сутінках ущелини, я помітив рух. Звідти долинав примарний спів чи то шум вітру, що не мав нічого спільного з людською мовою.

— Найімовірніше, фомори давно пішли звідси або остаточно здичавіли, — пояснив командир. — Цей карниз — наш єдиний шлях далі. За нашими легендами, Небесне Місто було збудоване за допомогою туатів на схилі сусідньої гори. Щоб дістатися туди, доведеться пройти повз ці занедбані будинки.

Сонце вже повільно опускалося за гострі піки гір, забарвлюючи небо в колір запеченої крові. Його останні промені ковзали по кам’яних іклах Каер-Мортума, коли ми обережно рушили вузьким карнизом. Час від часу ми зазирали всередину домівок фоморів крізь проломи в стінах. Там ховалися тіні колишньої величі, що тепер викликали лише огиду. Стіни кімнат вкривав фосфоресцентний наліт: мабуть, колись тут були чудові фрески, але з часом фарби попливли, перетворившись на брудні плями. Підлога була засипана суцільним килимом дрібних кісток, які хрустіли б під ногами, а зі стелі звисали бридкі шкірясті кокони, наче висохлі плоди мертвого саду. Зсередини тягнуло сумішшю вікового пилу, посліду та гострим смородом хижого лігва.

Наш розвідник постійно йшов попереду, швидко перевіряючи входи. Він здавався втіленням професійності, аж поки ми не порівнялися з купою сірого каміння біля чергової «пащі». Те, що ми прийняли за уламок скелі, раптом ворухнулося. Його сіра, зморшкувата шкіра ідеально зливалася з каменем. Потвора різко розправила гігантські перетинчасті крила і видала такий пронизливий вереск, що в мене ледь не лопнули барабанні перетинки. Ця істота колись була фомором, але тепер перетворилася на оскаженілий згусток м'язів, пазурів та первісного безумства.

Я навіть не встиг сплести закляття, а коли ж оговтався від акустичного удару — було вже запізно. Тварюка блискавично метнулася до розвідника. Її криві кігті з легкістю, з якою ніж розрізає масло, пройшли крізь магічні обладунки. Один страшний ривок — і тіло туата розірвало майже навпіл. Ми не встигли зробити й кроку, як його рештки спалахнули м’яким сяйвом й розсипалися на пил, а під ноги хижака впав лише тьмяний рунний камінь.

Поки монстр розгублено шукав, куди поділася його здобич, командир уже діяв. Він підскочив і з розмаху вгатив важким лезом просто в шию потвори. Я теж отямився та вдарив магічним імпульсом, який буквально проломив монстру грудну клітку. Тіло колишнього фомора обм’якло й звалилося на карниз. Я стояв, важко дихаючи, шокований цією миттєвою розправою. Жодного тріумфу не було. Ми щойно втратили побратима.

Раптом мертву тишу порушили дивні звуки з безодні — сухі, ритмічні сплески. Я підійшов до обриву, глянув униз, і моє серце завмерло. Там, у сутінках ущелини, крутився справжній вихор таких самих потвор. Сотні, а може, й тисячі крилатих хижаків здіймалися вгору. Їхні фіолетові очі мерехтіли в темряві, наче зорі в пеклі. Шум нашої короткої битви став для них сигналом до вечері.

— Ховаємося в найближчій печері! — скомандував командир, на ходу підхоплюючи з землі камінь полеглого воїна. — Залишимося тут — нас розірвуть на шматки!

Ми пірнули в найближчий чорний отвір, ледь не перечепившись через розкидані кістки.

— Тихо! — прошипів туат, затягуючи мене вглиб. — Ховайся за кокони! Швидко!

Ми забилися в найдальший куток печери, завмерши за огидними шкірястими мішками, що звисали зі стелі. Я намагався навіть не дихати, втискаючись спиною у вологу стіну. Тієї ж миті на карниз ззовні приземлилися перші чудовиська. Вони не помітили, куди ми зникли: їхню увагу прикував запах свіжої крові та труп їхнього ж родича.