Розділ 2.

Першим повернувся не зір, а відчуття. Зник задушливий сморід гару й горілої павутини, яким я дихав останні хвилини бою. Натомість легені наповнило повітря — прохолодне, розріджене, з дивним, солодкуватим присмаком. Воно було настільки чистим, що з незвички у мене запаморочилося в голові.

Я спробував поворухнутися, але тіло здавалося чужим, налитим свинцем. Біль від ран притупився, ставши далеким відлунням, ніби хтось турботливо загорнув мої оголені нерви у м’яку вату. З величезним зусиллям я розплющив очі.

Наді мною не було кам’яного склепіння печери. Не було й звичного блакитного неба чи далеких зірок мого світу. Місцеве небо було індиговим, глибоким та насиченим, наче розлите чорнило, що світилося. По ньому повільно пливли не хмари, а довгі напівпрозорі стрічки смарагдового сяйва, схожі на застигле північне сяйво.

Я лежав на чомусь м'якому, спочатку перевірив свої рани на руках, перев'язані, це вже добре, а потім підняв голову та озирнувся. Навколо була не трава, а щось схоже на килим із пружного темно синього моху, який при кожному моєму русі спалахував крихітними іскорками, наче обурюючись, що його турбують.

— Не роби різких рухів. Твоє тіло ще не звикло до тутешньої гравітації, — пролунав знайомий голос просто в моїй голові.

Поруч, на виступі скелі, що нависала над прірвою, стояв туат. Його сріблясті обладунки тут не сяяли білим, як зазвичай, а навпаки, здавалися матовими, вбираючи в себе дивне світло цього світу. Воїн дивився в далечінь, спираючись на свій дворучний меч. Він виглядав як нерухома статуя, що охороняє мій спокій. А от іншого воїна ніде не було видно.

Я звівся на ліктях та завмер, вражений видовищем, що відкрилося переді мною. Ми опинилися на краю величезного плато, яке, здавалося, парило в повітрі. Внизу, під нами, розкинувся океан густого фіолетового туману, з якого, мов острови в морі, виринали верхівки химерних скель, але найдивнішим було те, що росло навколо.

Тутешні дерева нагадували гігантські кристали або корали. Їхні стовбури були напівпрозорими, і крізь кору було помітно, як усередині пульсує золотиста рідина — сік їхнього життя. Місцеве листя ж було величезним, схожим на віяла, і вони тихо колихалися, хоча вітру я не відчував.

— Де ми? — хрипко запитав я вголос.

Власний голос здався мені надто гучним і чужим у цій кришталевій тиші. Туат повільно повернув голову до мене. Його обличчя, сховане за забралом шолома, залишалося невидимим, але я відчув його напругу через ментальний зв'язок.

— Далеко, — відповів воїн, і в його уявному голосі бриніла нотка суму. — Твій портал кинув нас крізь тканину світів у наш старий дім. Світ, звідки ми колись пішли, коли тут зійшлися в протистоянні боги. А судячи з того, що рунна магія тут тече просто в повітрі, то наші боги загинули. Скоріше за все, темна магія богів, які тоді напали на наші народи, остаточно перетворила та поглинула наш світ.

Я перевів погляд на іншу сторону горизонту. Там, величезним диском, займаючи добру чверть небосхилу, висіла планета-гігант з кільцями, що світилися блідо-рожевим світлом. Це було красиво до болю в очах й водночас лячно.

— Ми живі, це вже добре, — прошепотів я, торкаючись грудей, де під обладунком висіла монета-амулет.

Вона була теплою, і там, де вона мене знову обпекла, шкіра свербіла.

— Поки що, — туат підняв руку і вказав униз, де фіолетовий туман почав трохи розступатися.

Я підвівся і там, в долині між скелями, побачив руїни стародавнього міста. Це були не прості залишки будівель. Це були величні шпилі з білого каменю, з’єднані між собою ажурними мостами. Вони виглядали так, ніби їх будували найвправніші зодчі цього дивовижного всесвіту. Але найтривожнішим було те, що поміж тих руїн рухалися якісь тіні. Хижі істоти? Тварини? Звідси було не розгледіти, але їхній рух був цілеспрямованим в нашу сторону.

— Цей світ не мертвий, — пролунав знову голос туата в голові. — І ми тут не самі. Тобі потрібно швидко відновити сили, повелитель рунної магії. Бо я вважаю, що нас уже помітили.

Підвівшись, я з подивом відзначив, що туат мав рацію — тяжіння тут було іншим, я почувався набагато легшим. Оглянувши своє тіло, я виявив, що від нещодавніх ран залишилися тільки ледь помітні сліди. Ефект еліксиру туатів вражав. Невже їх ліки настільки перевершують ельфійську медицину? А може, все простіше, і поки я спав, у цьому світі минуло вже кілька днів?

Зробивши перший крок, я мало не впав. Світ навколо був казковим, але моя інтуїція, загострена останніми місяцями виживання та пригодами, кричала: за цією красою ховається смертельна небезпека.

— Тоді не будемо чекати, поки вони прийдуть. Треба вшиватися звідси, — сказав я, перевіряючи свої обладунки та клинок, який, здавалося, почав вібрувати в унісон із цим дивним світом. — А де другий воїн?

— Пішов на розвідку.

— Може, варто викликати ще воїнів? — запропонував я, оцінюючи небезпеки невідомого мені світу. — Раз тут так ризиковано, може нам знадобиться загін.

— Ні. Зараз це не варто робити, — відповів воїн. — Тут сила дракона діє не так, як у тому світі, звідки ми прибули. Там ми могли повертатися в камінь та згодом відновлюватися. Тут все інакше. Як тільки в наших рунних каміннях закінчиться магія дракона — ми помремо. Назавжди.

Я здригнувся від його слів. Усвідомлення того, що мої вірні захисники тут стали смертними, важким каменем лягло на серце. Тепер кожна рана, кожен промах мав ціну, яку неможливо було сплатити нічим, крім власного існування.

— Значить, ми маємо берегти кожну іскру вашої сили, — тихо сказав я, перевіряючи, як легко виходить мій власний клинок та скільки у мене є магії.

Я спробував сконцентруватися на навколишній магії. Туат мав рацію: простір буквально іскрився від надлишку рунної енергії. Вона була «густою», наче наелектризована атмосфера перед грозою. Моя корона та браслет на зап’ясті пульсували рівним світлом, жадібно вбираючи розлиту в просторі силу, яку я витратив на перехід. Здавалося, що я відчуваю в цьому світі магію на дотик. Так минуло ще близько години, я встиг адаптуватися до місцевої гравітації, привести себе до ладу і поїсти.