Розділ 2.

Першими повернулися відчуття, а вже потім — зір. Зник задушливий сморід диму та горілої павутини, яким я дихав останні хвилини бою. Натомість легені наповнило повітря — прохолодне, розріджене, з дивним солодкуватим присмаком. Воно було настільки чистим, що з незвички в мене запаморочилося в голові.

Я спробував поворухнутися, але тіло здавалося чужим, налитим свинцем. Біль від ран притупився, ставши далеким відлунням, ніби хтось турботливо загорнув мої оголені нерви в м’яку вату. З величезним зусиллям я розплющив очі.

Наді мною не було кам’яного склепіння печери. Не було й звичного блакитного неба чи далеких зірок мого світу. Місцеве небо було індиговим, глибоким та насиченим, наче розлите чорнило, що світилося зсередини. По ньому повільно пливли не хмари, а довгі напівпрозорі стрічки смарагдового сяйва, схожі на застигле полярне сяйво.

Я лежав на чомусь м'якому. Спочатку перевірив рани на руках — перев'язані. Це вже добре. А потім підняв голову й озирнувся. Навколо росла не трава, а щось схоже на килим із пружного темно-синього моху, який при кожному моєму русі спалахував крихітними іскорками, наче обурюючись, що його турбують.

— Не роби різких рухів. Твоє тіло ще не звикло до тутешньої гравітації, — пролунав знайомий голос.

Поруч, на виступі скелі, що нависала над прірвою, стояв командир туатів. Його сріблясті обладунки тут не сяяли білим, як зазвичай, а навпаки, здавалися матовими, вбираючи в себе дивне світло цього світу. Воїн дивився вдалину, спираючись на свій дворучний меч. Він виглядав як нерухома статуя, що охороняє мій спокій. А ось другого воїна ніде не було видно.

Я звівся на ліктях і завмер, вражений видовищем. Ми опинилися на краю величезного плато, яке, здавалося, парило в повітрі. Внизу розкинувся океан густого фіолетового туману, з якого, мов острови, виринали верхівки химерних скель. Але найдивнішим було те, що росло навколо. Тутешні дерева нагадували гігантські кристали або корали. Їхні стовбури були напівпрозорими, і крізь кору виднілося, як усередині пульсує золотиста рідина — сік їхнього життя. Величезне листя, схоже на віяла, тихо колихалося, хоча жодного подиху вітру я не відчував.

— Де ми? — хрипко запитав я.

Власний голос здався мені надто гучним і чужим у цій кришталевій тиші. Туат повільно повернув голову. Його обличчя, сховане за забралом шолома, залишалося невидимим, але я відчув його напругу.

— Далеко, — відповів воїн, і в його голосі бриніла нотка глибокого суму. — Твій портал переніс нас крізь тканину світів у наш старий дім. Світ, звідки ми колись пішли, коли тут зійшлися в битві боги. А зважаючи на те, що рунна магія тут розлита просто в повітрі, стає зрозуміло: наші боги загинули. Найімовірніше, темна магія тих, хто на нас напав, остаточно поглинула цей світ.

Я перевів погляд на інший край горизонту. Там величезним диском, що займав добру чверть небосхилу, висіла планета-гігант із кільцями, які світилися блідо-рожевим світлом. Це було до болю в очах красиво й водночас моторошно.

— Ми живі — це вже добре, — прошепотів я, торкаючись грудей, де під обладунком висіла монета-амулет.

Вона була теплою, а шкіра під нею досі свербіла від недавнього опіку.

— Поки що, — туат підняв руку і вказав униз, де фіолетовий туман почав трохи розступатися.

Я підвівся. Там, у долині між скелями, проступали руїни стародавнього міста. Це були не просто залишки будівель, а величні шпилі з білого каменю, з’єднані між собою ажурними мостами. Їх, мабуть, будували найвправніші зодчі цього світу. Але найтривожнішим було те, що поміж тих руїн рухалися якісь тіні. Хижі істоти? Тварини? Звідси було нерозгледіти, але їхній рух був цілеспрямованим — просто в наш бік.

— Цей світ не мертвий, — знову пролунав позаду голос туата. — І ми тут не самі. Тобі потрібно швидко відновити сили та пристосуватися, повелителю рунної магії. Бо, здається, місцеві хижі істоти нас уже помітили.

Зробивши перший крок, я ледь не впав. Туат мав рацію — тяжіння тут було інакшим; я почувався набагато легшим. Оглянувши себе, я з подивом виявив, що від страшних ран залишилися тільки ледь помітні шрами. Ефект еліксиру туатів вражав. Невже їхня медицина настільки перевершує ельфійську? А може, все простіше, і поки я спав, у цьому світі минуло вже кілька днів? Тим часом моя інтуїція, загострена місяцями виживання, кричала: за цією інопланетною красою ховається смертельна небезпека.

— Тоді не будемо чекати, поки вони прийдуть. Треба забиратися звідси, — сказав я, перевіряючи обладунки та клинок, який, здавалося, почав вібрувати в унісон із цим дивним світом. — А куди подівся другий воїн?

— Пішов на розвідку, незабаром повернеться.

— Може, варто викликати ще воїнів? — запропонував я. — Раз тут так ризиковано, нам не завадить повноцінний загін.

— Ні. Цього не варто зараз робити, — різко відповів воїн. — Тут сила Дракона діє не так, як у твоєму світі. Там ми могли повертатися в камінь і згодом відновлюватися. Тут усе інакше. Щойно в наших рунних каміннях вичерпається магія Дракона — ми помремо. Назавжди.

Я здригнувся. Усвідомлення того, що мої вірні, безсмертні захисники тут стали вразливими, важким каменем лягло на серце. Тепер кожна їхня рана, кожен промах мали ціну, яку неможливо було сплатити нічим, крім їхнього існування.

— Значить, ми маємо берегти кожну іскру вашої сили, — тихо сказав я.

Я спробував сконцентруватися. Туат мав рацію: простір буквально іскрився від надлишку рунної енергії. Вона була «густою», наче наелектризована атмосфера перед грозою. Моя корона та браслет на зап’ясті пульсували рівним світлом, жадібно вбираючи в себе розлиту в просторі силу, компенсуючи те, що я витратив на відкриття порталу. Здавалося, магію тут можна було спробувати на дотик. Минула ще близько години. За цей час я встиг адаптуватися до місцевої гравітації, привести себе до ладу та трохи перекусити.

— Розвідник повертається, — попередив командир, не зводячи погляду зі схилу.