Розділ 1.

Інтерлюдія

У фортеці на Чорних Скелях кипіла робота по відновленню захисту. Міна стояла на зубчастій стіні, вдивляючись у плато під стінами. Загату розібрали, і бурхлива течія змила більшість слідів битви. Вода повернулася у звичне русло і тепер здавалася чистою, та запах горілого хітину, землі й попелу все ще висів над фортецею. Нещодавно відсвяткована перемога вже віддавала гірким металічним присмаком скорботи.

Міна стала героєм, як і решта захисників — рунних воїнів, орків та людей, які врятували мешканців Чорних Скель від навали павуків. Проте всередині вона почувалася спустошеною. Її корона тепер повільно наповнювалася магічною енергією, контрастуючи з похмурим пейзажем навколишніх скель, які досі були усипані трупами павуків.

До неї нечутно підійшов один зі старійшин клану — сивий та мудрий воїн.

— Ти знову тут, Дитя? — його голос був тихим, наче шелест вітру.

— Я чекала на добру звістку, — відповіла Міна, нервово стискаючи в руках магічний кристал. — Рунний воїн Барк нещодавно зв’язувався, але... наразі нічого конкретного. Вони нічого нового не з'ясували... Немає навіть припущень, де Олесь.

— Хлопець зробив те, що мусив. Він виборов для всіх нас перемогу, подарував нам життя. Ти не маєш картати себе.

Міна заперечливо похитала головою.

— Це не самокатування. Це відчуття безсилля: я зараз роблю надто мало для свого народу і нічим не можу допомогти Олесю. А ще... я ніби відчуваю магію, розлиту тут поміж скель, у горах. І я розумію, що це не кінець, що саме зараз десь глибоко під землею наші вороги готуються до нового удару… але як цьому запобігти — не знаю. Коли ми були всі разом, там кожен мав свою роль, усе було зрозуміло… зараз я розгублена.

Дівчина витерла сльози та сперлася на холодний камінь стіни. Хоч фортеця вистояла й навалу відбили, але Міна знала: ціна була надто високою. Вона втратила не тільки тих орків зі свого клану, які прикривали її біля греблі, але й тих, хто загинув у фортеці. А ще вона втратила того, хто став для неї джерелом натхнення, подарував диво рунних воїнів і нову надію.

Головне питання висіло в повітрі без відповіді: чи повернеться Олесь? Чи все з ним гаразд? Міні залишалося лише чекати, доки Барк або Геон знайдуть хоча б якусь зачіпку та готуватися до битви.

-------

Інтерлюдія

Корабель з Альмісою на борту увійшов у гавань портового міста — того самого, звідки вони колись усі разом вирушали у подорож до континенту гномів. Ельфійка була виснажена довгою дорогою, але думка про те, що білий кристал нарешті в безпеці, додавала їй сил.

Портове місто людей, як і раніше, було гамірним. Тут панував оманливий спокій: ніхто достеменно не знав, яка загроза насувається на цей світ, хоча деякі люди інстинктивно відчували тривогу, породжену чутками про події біля розлому.

Альміса негайно вирушила до ельфійського посольства. Там вона зв'язалася з батьком і доповіла про прибуття та про те, що білий магічний кристал у безпеці.

— Отже, ти виконала свою частину місії, — підсумував князь. — Це заслуговує на найвищу похвалу, доню.

— Що у вас нового батьку? — не втрималася вона. — Чи є звістки про Олеся? Геон не знайшов нічого нового, що могло б допомогти визначити його місцеперебування? Що каже Барк? Може, є спосіб знайти його через магічний браслет або якось інакше?

Батько уважно вислухав її потік запитань. Коли Альміса замовкла, в ефірі запала тиша.

— Коли хтось зникає безслідно — це завжди лихий знак, — нарешті промовив він, і в голосі його відчувалася важкість. — Або він зараз намагається вижити за законами чужого світу, або сталося щось, що поки виходить за межі нашого розуміння. Інші світи — це завжди чужі правила та невідомі загрози. Та й той бій в ущелині не дає мені спокою. Якщо рунні воїни-туативдалися до магічних бомб проти фоморів, це був жест крайнього відчаю. Імовірно, хлопець був поранений і, не маючи змоги викликати воїнів, спробував врятуватися самотужки, поки туати так забирали ворогів із собою в небуття. Геон знайшов на місці бою два рунних каміння, але викликати ми їх не можемо. Та головне — ми знаємо, що він живий. А отже, мусимо вірити, що він сам знайде шлях назад. Бо віра — це єдине, що нам зараз лишилося.

Він зробив паузу, даючи доньці час усвідомити почуте.

— Твій обов'язок тепер — повернутися до мене та відпочити. Геон та Барк самі впораються з пошуками. Твоя група, Віар та гном Рдам, скоро прибудуть до ельфійського лісу. Вони потрібні нам для організації оборони проти нової навали павуків та їхніх вершників.

— Я не можу просто чекати! — вигукнула Альміса. — Я хочу допомогти в пошуках!

— Будь терпляча, Альмісо, — твердо, але м'яко відповів батько. — Війна з підземними істотами може початися в будь-який момент. І нам потрібен кожен воїн — живий, сильний і з холодним розумом. Тож зараз... повертайся додому, ти мені потрібна тут.

Коли слова батька затихли, у кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Альміса розуміла його логіку, але її почуття були сильнішими за будь-які раціональні доводи.

Радість від успішного завершення місії згоріла у вогні переживань, залишивши по собі лише попіл і гіркий присмак скорботи. Вона не знала, чи подарує їй доля ще колись зустріч із Олесем. Зрештою, це незмінна істина: ми усвідомлюємо справжню цінність того, хто поруч, лише тоді, коли втрачаємо його.

-------

Інтерлюдія

У напівтемному, помпезному залі, де довгі тіні танцювали у мерехтінні магічних світильників, сидів лорд Ардес — Верховний Маг Імперії. Це був високий чоловік із витонченими рисами обличчя та поглядом людини, що звикла бачити наскрізь усі імперські інтриги. Його білосніжне волосся різко контрастувало з чорною мантією, а на обличчі залягла глибока втома.

Перед ним стояв секретар, молодий маг Ялен, який нервово стискав стос сувоїв.

— Доповідай, Ялене. Я хочу почути найгірше одразу, бо мені вкрай не подобаються останні тенденції в Імперії, — наказав Ардес глухим голосом.