Розділ 1.

Інтерлюдія: Чорні Скелі

У фортеці на Чорних Скелях кипіла робота з відновлення захисту. Міна стояла на зубчастій стіні, вдивляючись у плато внизу. Загату вже розібрали, а бурхлива течія змила більшість слідів кривавої січі. Здалеку вода знову здавалася чистою, але в повітрі над фортецею досі висів густий запах горілого хітину, вогкої землі та попелу. Нещодавно відсвяткована перемога вже віддавала гірким металічним присмаком скорботи.

Міна стала героїнею. Як і решта захисників — рунних воїнів, орків та людей, які врятували мешканців Чорних Скель від навали павуків. Проте всередині вона почувалася абсолютно спустошеною. Її корона вже повільно наповнювалася магічною енергією, але на душі було порожньо. Ця порожнеча різко контрастувала з похмурим пейзажем навколишніх скель, які досі були вкриті тисячами павучих трупів.

До неї нечутно підійшов один зі старійшин клану — сивий і мудрий воїн.

— Ти знову тут, Дитя? — його голос був тихим, наче шелест гірського вітру.

— Так. Я чекала на добру звістку… — відповіла Міна, нервово стискаючи в руках магічний кристал. — Рунний воїн Барк нещодавно виходив на зв’язок, але... наразі нічого конкретного. Нічого нового не з'ясували. Немає навіть припущень, куди подівся Олесь.

— Сумно, — промовив старий. — Хоча хлопець зробив те, що мусив. Він розділив противників та виборов для всіх нас перемогу, подарував надію на життя. Ти не повинна картати себе.

Міна заперечливо похитала головою.

— Це не самокатування. Це відчуття безсилля. Мені здається, що я роблю надто мало для свого народу та нічим не можу допомогти Олесю. А ще... я ніби шкірою відчуваю магію, розлиту тут, поміж скель. Я розумію, що це не кінець. Саме зараз, десь глибоко під землею, наші вороги готуються до нового удару… але як цьому запобігти — не знаю. Коли ми були всі разом, кожен мав свою роль, усе було зрозуміло. А зараз я розгублена.

Дівчина витерла непрохану сльозу та сперлася на холодний камінь стіни. Фортеця вистояла, навалу відбили, але Міна знала: ціна виявилася надто високою. Вона втратила не лише орків зі свого клану, які прикривали її біля греблі та билися на мурах. Вона втратила того, хто став для неї джерелом натхнення, хто подарував їй диво рунних воїнів-орків та запалив нову надію.

Головне питання висіло у важкому повітрі без відповіді: чи впораються вони самі з новими викликами? Чи повернеться Олесь? Міні залишалося лише чекати, доки Барк або Геон знайде бодай якусь зачіпку, і готуватися до нової битви.

-------

Інтерлюдія: Карпеон

Щойно корабель з Альмісою на борту увійшов у гавань Карпеона — того самого південного портового міста людей, звідки вони колись усі разом вирушали до континенту гномів. Ельфійка була виснажена довгою дорогою, але думка про те, що вона безпечно подолала шлях і білий кристал тепер у безпеці, додавала їй сил.

Карпеон, як і раніше, зустрів її галасом. Тут панував оманливий спокій: ніхто з містян достеменно не знав, яка зараз загроза насувається на світ, хоча дехто вже інстинктивно відчував тривогу, породжену чутками про жахи та павуків біля розлому.

Альміса негайно попрямувала до ельфійського посольства. Там вона зв'язалася з батьком та доповіла про прибуття.

— Вітаю, доню. Отже, ти виконала свою частину місії, — підсумував князь. — Це заслуговує на найвищу похвалу.

— Що у вас нового, батьку? — не втрималася вона. — Чи є звістки про Олеся? Геон не знайшов нічого нового, що могло б допомогти визначити його місцеперебування? Що каже Барк? Може, є спосіб знайти його через магічний браслет?

Батько уважно вислухав її потік запитань. Коли Альміса замовкла, в ефірі запала тиша.

— Коли хтось зникає безслідно — це завжди лихий знак, — нарешті промовив він, і в його голосі відчувалася важкість. — Мабуть, Олесь зараз намагається вижити в чужому світі, або сталося щось, що поки виходить за межі нашого розуміння. Інші світи — це завжди чужі правила та невідомі загрози. Та й той бій в ущелині не дає мені спокою. Якщо рунні воїни-туати вдалися до магічних бомб проти фоморів, то це скоріше за все був жест крайнього відчаю. Імовірно, хлопець був поранений і, не маючи змоги викликати воїнів, врятувався самотужки, а туати спробували магічним вибухом забрати із собою в небуття всіх своїх противників. У нас наразі така версія. Геон знайшов на місці бою лише два рунні камені, але викликати ми їх не можемо — вони не активовані. Та головне: ми знаємо, що хлопець живий. А отже, мусимо вірити, що він сам знайде шлях назад. Бо віра — це єдине, що нам зараз лишилося.

Він зробив паузу, даючи доньці час усвідомити почуте.

— Твій обов'язок тепер — повернутися до мене та відпочити. Геон і Барк самі впораються з пошуками. Твоя група, Віар та гном Рдам, скоро прибудуть до ельфійського лісу. Вони потрібні нам для організації оборони проти нової навали павуків та їхніх вершників.

— Я не можу просто чекати! — вигукнула Альміса. — Я хочу допомогти їм у пошуках!

— Будь терплячою, Альмісо, — твердо, але м'яко відповів батько. — Війна з підземними істотами може початися в будь-який момент. І нам потрібен кожен воїн — досвідчений, сильний та з холодним розумом. Тож зараз... повертайся додому. Ти потрібна мені тут.

Коли голос батька стих, у кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Альміса розуміла його логіку, але почуття були сильнішими за будь-які раціональні доводи. Радість від успішного завершення місії згоріла у вогні тривоги, залишивши по собі лише попіл. Вона не знала, чи подарує їй доля ще бодай одну зустріч з Олесем. Зрештою, це була гірка істина: ми усвідомлюємо справжню цінність того, хто поруч, лише тоді, коли втрачаємо його.

-------

Інтерлюдія: Столиця Імперії

У напівтемному, помпезному залі, де довгі тіні танцювали в мерехтінні магічних світильників, сидів лорд Ардес — Верховний Маг Імперії. Це був високий чоловік із витонченими рисами обличчя та поглядом хижака, що звик бачити наскрізь усі імперські інтриги. Його білосніжне волосся різко контрастувало з чорною мантією, а на обличчі залягла глибока втома. Перед ним стояв секретар, молодий маг Ялен, який нервово притискав до грудей стос сувоїв.