Розділ 5.

Інтерлюдія

Спочатку ми прийняли бій біля першої барикади. Павуки, попри свою менший розмір, рухалися організовано та швидко, їхній рух був схожий на воду, що мчала на нас із темряви. Перша імпровізована лінія захисту, яку воїни спорудили з тіл та уламків тунелю, трималася досить довго. Павуків було дуже багато, вони частково нападали та одночасно розчищали завалений прохід.

Вогонь, клинки та магія злилися в одне ціле, і ми спочатку, поки був вузький прохід, добре стримували наступ. Рунний воїн-туат стояв на захисті барикади, а я бив магією з-за його спини. Проте згодом, із розширенням проходу, з'явилися ті, хто не давав нам відпочити — величезні та спритні павуки під командуванням кількох вершників.

Воїн проти них тримався довго, але потім його здолали чисельною перевагою, і ми з воїном-орком відступили до іншої барикади, змінивши лінію оборони. Там нас із відчаєм у погляді зустріли дівчата, і ми лише магією зупинили навалу, що нас переслідувала. За кілька миттєвостей кожен із нас ударив тим, чим умів, щоб утримати натиск. Коли він трохи спав, Альміса замінила мене і влучно била магією, а Таурен-Міна стояла з воїном-орком на захисті, відбиваючи поодиноких павуків, поки я відпочивав.

Лише через кілька хвилин після того, як спало полум’я в тунелях, на нас знову рушила нова хвиля павуків. Ворог не давав нам спокій. І коли, здавалося, ми були готові відбити їхній натиск, орк, який прикривав лівий фланг барикади, загинув — один із вершників проколов його своїм списом.

— Ні! — крикнула Таурен-Міна.

Це було болісно: кожен втрачений рунний воїн ставав частиною цієї нескінченної боротьби, де ми вже не сподівалися залишитися живими. Після ще одного спільного удару магією ми відійшли назад, у печеру, до останньої барикади. Павуки ж не здавалися і згодом рушили за нами, їх усе ще було досить багато. Десь по десятку на кожного з нас. Шість вершників височіли на своїх великих павуках, і кожен із них був як смерть. Нам залишалося лише одне — втримати цей останній рубіж, бо наша магія вже була на межі.

Ворог не забарився. Лавина павуків, що злагоджено рухалася темрявою печери, невблаганно наближалася. Їхні лапи гучно скреготіли по камінню, створюючи моторошний, ні на що не схожий звук, який сам по собі підсилював відчуття неминучої смерті.

Віар невпинно стріляв, Альміса здійняла стіну з пилу та каміння, що накрила перші ряди нападників. Таурен-Міна била по павуках, які проривалися крізь завісу пилу, а Гал-Зеран, закинувши на плече щит, однією рукою допомагав їй тримати оборону. Позаду воїн-туат своїм рунним мечем не давав павукам перелізти через барикаду й напасти з тилу.

Проте з часом магія Альміси почала слабшати. Я надів корону, що колись була на хлопцеві, відчувши в ній залишки магічної сили, і спрямував свій найпотужніший удар по вершниках, що координували атаку на нас. Та навіть він не зміг повністю знищити величезну масу ворогів.

Вершники, які вижили після мого удару, виринули з хаосу й кинулися вперед. Один із велетенських павуків з вершником увірвався в нашу оборону. Він відкинув Таурен-Міну, підім'яв під себе Гал-Зерана й накинувся на Альмісу, яка відчайдушно стримувала його магічним щитом. У цю мить на вершника з барикади, мов хижий птах, зістрибнув Віар.

Але що сталося далі, я вже не бачив. Двоє вершників на павуках накинулися на мене, і бій перетворився на смертельний танок біля барикади, де кожен маневр та кожен магічний удар могли стати останніми. Я зміг убити обох павуків та поранити одного з вершників, але потім мене кілька разів ледь не пронизали списами. Коли мій захисний амулет розрядився, я залишився сам на сам з останнім вершником біля провалля.

Зібравши останні крихти своєї магії та всі свої сили я приготувався, бо знав, що цей момент стане вирішальним. Це мав бути один точний удар — остання відчайдушна спроба. І раптом, просто за спиною ворога, спалахнула блискавка, розірвавши темряву і скрутивши частину павуків від болю. Мого вершника потужним розрядом кинуло на землю, і я не забарився: одним різким рухом добив його.

Коли я кинувся до барикади, щоб допомогти нашим, мій погляд застиг. З темряви тунелів, виблискуючи в магічному світлі, йшов Олесь. У його руках був посох і клинок, яким він орудував з дивовижною майстерністю, розсікаючи павуків і знищуючи їх потужними магічними розрядами.

Його поява стала для мене шоком. Як він тут опинився? І звідки в нього цей посох? Питання зависли в повітрі, але важливішим було одне: ми отримали шанс на перемогу. Хлопець з'явився на полі бою як справжній бойовий маг, здатний змінити хід цієї битви.

-------

Скелястий прохід вів мене вгору, до дедалі гучнішого шуму — звуків бою, спалахів магії, криків орків і оглушливого скреготу павуків. Я швидко прослизнув крізь вузький хід, стискаючи в руках посох із гробниці. Він був теплий, зручний, і з ним кожен крок здавався впевненішим.

Згодом я виліз із тунелю та опинився на вузькому виступі над великою печерою. Внизу, залиті світлом від спалахів магії та кристалів, билися мої друзі. Павуки штурмували останню барикаду з усіх боків, шурхотіли, скреготали, кидалися на захисників. Я швидко спустився по таких самих виступах на стіні, як і біля гробниці.

А потім підняв посох і спрямував усю його енергію в спину противника. Сліпуча блискавка зі свистом ударила в самісінький центр павуків. Більшість павуків скрутило в передсмертній агонії, один із вершників згорів, інший злетів із сідла, а його тварюка заскреготіла й забилася в конвульсіях. Я не зупинявся — і ще раз послав хвилю блискавок углиб ворожих лав, розкидавши їх, як тріски. Ще один вершник намагався зреагувати на нову загрозу, але не встигнув, його тіло зникло в язиках полум'я від Саліра.

Я почав пробиватися вперед, добиваючи дрібних павуків клинком і знову й знову вивільняючи магію з посоха. Навколо мене спалахували блискавки, тіла павуків розліталися на всі боки, але своєї магічної сили в мене залишалося обмаль — я діяв лише коштом магії з кристала.