Розділ 3.

Балада про появу Дракона

У давню епоху, як згадує світ,

Коли темрява сіяла лиш горе та гніт,

Коли тінь намагалась усе захопити,

А роду людському залишалось дома боронити.

Тоді з неба спустився величний дракон,

І тінь його крил розбила долі канон.

Його луска палахкотіла, мов той орієнтир,

Принісши надію у змучений мир.

Він рун дар приніс, відродились бійці,

Мистецтво магічне у вічній тиші.

Навчив він творити всі руні зв’язки,

Щоб вмить оживали чарівні знаки.

І стали добровольці, хоробрі й міцні,

Зливатися душами в руннім вогні.

Їх дух у каміння навіки вселявся,

Так воїн безсмертний у світі з’являвся.

І відступили сили темряви назад,

Зіштовхнувшись з воїнами з балад.

І дракон, залишивши хранителів дар,

Покинув цей світ, розчинився сред хмар.

Спливали століття, тож спогади зникли,

Легенди про битви й дракона всі згасли

Назавжди забутись у плині часів,

І зникла потреба у хоробрих мужів.

Тож воїни рунні, як нічні вартові,

Стоять на межі світла й пітьми — часові.

Немов монументи прадавніх часів,

Де руни та камінь зберігає прадавніх бійців.

Інтерлюдія Альміса

Я стояла трохи збоку, прикриваючи лівий фланг разом із Віар, коли з полум’я та диму повільно виринуло... істота. Холодом обдало спину, навіть магія між пальцями здригнулася, ніби вона не хотіла торкатися цього явища.

А потім — з-за істоти, немов з врат пекла, повалили інші. Павуки, десятки, сотні, за ними їхні вершники в темних обладунках, а потім маги в накидках, з різноманітними рунними символами на посохах. Павуки вже повзли по стінах та по стелі — вони розбігалися в усі щілини, проривалися між сталактитами, зникаючи в тінях, щоб з’явитися десь над нами.

— На стелі! — крикнула з правого флангу Таурен-Міна, пускаючи вогняний промінь угору.

Я теж вдарила над тунелем блискавкою — кількох павуків там зірвало й кинуло у натовп противника, що постійно збільшувався, але на заміну впавшим відразу лізло ще двоє. Тиша ненадовго застигла в печері — бо один з магів, той, що стояв майже поряд з істотою в плащі, зробив крок уперед. Його голос не був криком — він звучав надто спокійно, надто впевнено:

— Здавайтесь. І ми гарантуємо вам життя... в служінні нашому Володарю. Чи ви жадаєте швидкої смерті в ім’я його сили?

Наші воїни за барикадою не відповіли. Лише важке дихання й приготування зброї в руках. А потім я побачила, як Олесь підвівся з-за барикади.

— Олесь… — прошепотіла я.

Він ішов на зустріч противнику повільно, зосереджено, як той, хто вже прийняв рішення. Його спина була рівною, на голові мерехтіла корона, у лівій руці палахкотів магічний щит, а в правій світився клинок, уся його постать випромінювала напругу. Магічна енергія навколо нього змінювалася, ущільнювалася, згущувалася, мов буря перед грозою. 

— Він що, з глузду з’їхав?! — прошипів Віар.

Але поряд рунний воїн поклав руку йому на плече і сказав:

— Зачекай… так треба. 

Олесь ішов просто до ворога. До мага та до тієї істоти, яка досі стояла мовчки. І хоча всі ми бачили лише загибель у майбутньому — його фігура перед сотнями павуків і магів давала нам якусь примарну надію, щось більше — те, що вже виходило за межі звичайної магії та логіки. Хлопець продовжував йти, а кожен його крок луною бився об кам’яні стіни. Здавалося, навіть павуки на мить зупинилися, застигли в напрузі — ніби й вони відчули: щось зараз відбудеться. Маг, який звертався до нас, трохи підняв свій посох — і тьма заклубочився перед хлопцем. І тоді Олесь зупинився і заговорив. Його голос був глухим, наче з глибини самої землі, але водночас твердим, мов сталь:

— Життя в служінні — це не життя. І смерть, принесена силі, яку ви навіть самі до кінця не розумієте, — це не честь. Ми — не слуги. І не жертви. Ми — клинок, що розсікає морок.

Маг засміявся. То був неприємний, сухий сміх, схожий на скрегіт кісток.

— Гарна промова, хлопець, який зовсім нещодавно пізнав руни. Та ти не розумієш, проти кого вийшов. Ти — лиш побачив частину давнього світу. А наш Володар — це само джерело безсмертної темряви. Він уже поглинув тих, хто був сильнішим і спритнішим за тебе.

Олесь зробив ще крок вперед і темрява перед ним почала зникати — і тоді темна істота, що досі мовчала, повільно підняла руку в його бік. Я не бачила обличчя під каптуром, але від одного її руху у мене по спині поповзли мурахі. Простір і тіні в печері ніби затремтіли, ворухнулися — світла стало менше, як перед згасанням свічки, і навіть наші магічні щити, що тримав Салір здригнулися, мовби хтось пройшовся по їхньому краю лезом.

— Я розумію більше, ніж тобі здається, — тихо відповів Олесь. — І я знаю, що це місце... — він показав на стіни — ...було створене не вами і не на честь вашої перемоги. Це — ваша в’язниця. Саме сюди вас загнали, як приклад для інших рас на цій планеті. Ваш Володар — лише тінь того, хто колись був переможений і засланий у небуття. Саме тут він знайшов своє покликання в темряві, і саме тут почав плести свої змови, впливаючи на тих, кого світ вважав загиблими. Бо це місце пам’ятає не тріумфи, а пролиту кров і жертви. Камінь — не забув його злодіянь. Тіла з прірв — досі шепочуть йому кошмари і видіння.

Темна істота знову ворухнулася. Цього разу — вперед. Вона не йшла, ні — вона пливла по камінням, мов тінь, що просочується між тріщинами світу. І кожен її рух змушував тіні в печері ледве чутно гудіти. Я бачила, як Олесь стискає клинок. Його слова лунали — не страхом, а чимось іншим. Тихою люттю? Надією? Невідомістю?

І тоді маг простягнув руку вперед, вказуючи просто на нього:

— Чужі знання — це твоя смерть.

— Ні, — сказав Олесь. — Це битва за істину.