Розділ 1.

Клинок долі

Ним володіли лиш ті, хто не знав забуття,

Хто душу віддав за свободу й життя.

Кований із зорь на святому вогні,

Загартований в битвах, в легендах, війні.

Хто вірив у волю, хто долю творив,

Крізь стріли та битви зі щитом проходив.

Його сила — у честі, у правді, в руці,

Він світить крізь морок, мов промінь вночі.

Він кличе до бою, там де темінь встає,

Він стукає в серце, де смуток ще є.

Нескорений символ надій й боротьби,

Несуть його воїни крізь світлі світи.

І крок їх лунає крізь простір і час,

Де зникли імперії, але дух ще не згас.

Там меч цей живе — як легенда — свіча,

Що світ не впаде, поки палає мета.

Його не сховає ні пісок, ні земля,

Бо з кров'ю героїв він знов ожива.

Зі сталі та духу, з молитви й вогню —

Він рунами створен в жорстоком бою.

Над прірвою зла, над безоднею втрат

Меч сяє — немов закарбований вклад.

Він палає в долонях того, хто не впав,

Хто світ у душі крізь утрати тримав.

Інтерлюдія.

Ельфійський ліс, що почав оговтуватися після битви. З високої вежі, на якій стояли маг Геон та князь Вєроласиан — батько Альміси, відкривався вид на обрій. Навколо ще виднілися шрами війни з павуками: покручені павутинням крони дерев, обпалені сліди магії, але повітря вже було іншим — чистішим, вільнішим, чувся спів птахів.

Їхню розмову про очищення лісу перервала поспішна хода. До них стрімко піднявся молодий ельф-розвідник. Його дихання було уривчастим, а обличчя — блідим.

— Повелителю, — вклонився він, намагаючись вгамувати дихання. — Погані вісті з гірського кордону.

Князь ледь помітно примружився.

— Кажи.

— Загін... загін, у складі якого була ваша донька, не повернувся в табір.

Вєроласиан мовчав, але його погляд став крижаним.

— Вони вирушили на звичайний пошуковий рейд, — продовжував розвідник. — Рятувальна група, відправлена їхніми слідами, знайшла лише сліди бою біля нового входу до підземелля... Брами Смерті.

При згадці цієї назви Геон повернувся.

— Після того, як група увійшла всередину, стався обвал. Зв'язок з ними обірвався, — голос ельфа тремтів. — Кілька людей кажуть вибралися на поверхню, але про долю решти... про вашу доньку та її супутників... невідомо.

Розвідник замовк. Вєроласиан стиснув клинок на поясі, що аж той заскрипів, а потім перевів погляд на Геона.

— Що скажеш, маг?

Геон уже тримав у руці якийсь кристал. Він був каламутний, але світився. Маг зосереджено прошепотів кілька слів та провів рукою по повітрю над ними. Енергія з нього зібралася поряд у невелику сферу, що пульсувала.

— Живі, — сказав він нарешті. — Обоє. Відчуваю їх, але… десь глибоко під землею. Зв’язатися не вийде, бо після вибуху там ще залишився потужний сплеск магічної енергії, він досі глушить усі засоби зв’язку.

— Отже, ми можемо лише чекати? Чи потрібна їм допомога? — голос князя був тихим, але в ньому бриніло напруження.

— Ми можемо довіритися їм та долі, — відповів Геон. — Якщо хтось і здатен пройти крізь те, що там є в підземеллях, то це саме вони. Наскільки я знаю, у Олеся є кілька десятків рунних воїнів-орків та ще інші. Справляться.

— Хай відповідальні з’ясують, що сталося. І заразом направте пару десятків ельфійських воїнів для розвідки того регіону та контролю кордонів ельфійського лісу. Можливо, їм потім буде потрібна допомога, коли вони вийдуть звідти.

Посильний кивнув та зник з вежі. Маг з князем стояли мовчки ще кілька хвилин, споглядаючи обрій, де серед дерев уже з’являлися нові зелені пагони. Життя продовжувалося, а в кожного з ельфів у серці жевріла тривога — і надія, що все буде добре.

-------

Ми обережно та швидко просувалися по підземеллю в пошуках виходу, іноді відбиваючись від кількох десятків павуків, а іноді досліджуючи склепи та руїни підземних поселень. Було занадто спокійно, і це насторожувало. Павуки ніби нас перевіряли час від часу, а ми обачливо йшли далі. За ці дні і короткочасні зупинки я прочитав руни над усіма каміннями рунних воїнів, що у мене були, і навіть над невідомими на всякий випадок. Хоча я розумів, що серед них може бути й рунний камінь мага Халдраса та інших зрадників, з якими я бився в храмі. Цікавих знахідок в підземеллях було небагато: переважно зброя, мумії та залишки розбитих склепів. Я допомагав оркам та Барку, а ще іноді чергував, до решти пошуків мене не допускали, сказали, що можу загинути від якоїсь пастки, тож перевіркою вони займалися самі. Рунні воїни й без мене справлялися добре. Чим міг, тим і допомагав, а решту часу вчився з Альмісою і Таурен-Міною.

Іноді хіба що спостерігав за орками, це було цікаво. Вони діяли злагоджено, впевнено, майже без слів. Їхні рухи були точні, мов у танці, а взаєморозуміння — майже інстинктивним. Усе — від того, як вони входили в зали, шукали та перевіряли пастки, оглядали залишки руїн — говорило про досвід і сталу дисципліну. Вони відрізнялися від людей і звичаями, і навичками, і побудовою спільних дій, та навіть побутом. І хоча ми говорили різними мовами, але у момент бою та переміщення по тунелям ми розуміли одне одного без слів.

Іноді я помічав, що починаю несвідомо переймати їхню манеру рухатися в печерах — обережно, напружено, навіть дихав інакше, так само, як колись зимової ночі на полюванні з батьком, коли ми вистежували зайців при місяці на снігу. Альміса теж підмітила це й усміхалася щоразу, коли я інстинктивно оглядав стелю перед входом у нову печеру чи помічав дрібні небезпеки або зняті пастки на підлозі, які раніше не помічав. З нею та Таурен-Міною ми багато говорили коли відпочивали — про різновиди рун, про побудову заклинання, про стародавні ритуали та силу рун і магії.

Вони для мене були своєрідними вчительками, у яких я питав про те, чого не розумів у цьому світі, а кожна їхня розповідь та відповідь тягнули за собою нові відкриття, роздуми та тривоги. В їхніх очах завжди була впевненість у своїх словах — і це мене підтримувало.