Розділ 3.

Символи на підлозі відповіли легким вібруванням і тьмяним світінням, ніби відчували втручання у свою давню гармонію. Джиг ступив на перший камінь. Нічого не сталося, лише під ногами розійшлося ледве помітне світло. Потім — другий крок. Але щойно він переніс вагу на третій камінь, пролунав ляск, і зі сторони білого склепу вирвався блискавичний магічний розряд. Сліпучий спалах пройшов над підлогою і вдарив мага в груди. Його магічний щит миттєво зруйнувався, а тіло відлетіло до кам’яного саркофага біля нас, глухо впавши на купу старих кісток.

До нас долинув лише хруст зламаного тіла. За кілька секунд місце, де лежав Джиг, спорожніло — залишився лише рунний камінь, що ледве поблискував у напівтемряві. Ми всі прислухались до темряви, але ніякого шурхоту павуків не було чутно, або це місце далеко від їх середовища існування, або на це не звертають уваги, тому що пасток в підземеллях дуже багато.

— «Очманіти!» — вигукнув Серх, змахуючи рукою. — «Що тепер? Ми ж тільки-но його викликали!»

Барк підійшов до каміння, підняв його і протер пилюку.

— «Здається, іншого вибору немає, треба пробувати ще раз», — пробурмотів він.

Воїн передав мені камінь. Я ще раз прочитав руни, і за кілька миттєвостей Джиг знову став перед групою. Його вигляд був таким, як і до смерті, але обличчя стало серйознішим. Видно було, що він добре усвідомив, що сталося.

— «Це було боляче», — пробурчав маг, ледве приховуючи роздратування. — «Пастка не лише смертельна, вона ще й якось змінюється, коли на каміння впливаєш магією. Спробую інакше».

— «Джиг», — сказав Серх, наближаючись до нього. — «Може, цього разу обережніше? Бо твої смерті починають нас нервувати».

Джиг лише зітхнув і кивнув. Цього разу він уважніше вдивлявся у магічні та рунні символи, зчитуючи їхні візерунки та намагаючись зрозуміти логіку пастки. Обережно він ступав на плити, промовляючи захисну магію, яка повинна була нейтралізувати приховану небезпеку або захистити мага від спрацювання пасток.

Але щойно він зробив п’ятий крок, підлога знову засвітилася, пролунав знайомий ляск, і магія відкинула мага на саркофаг. Тіло переломилося навпіл, його обличчя застигло у гримасі болю, а нас заляпало кров’ю. Кілька секунд — і тіло зникло. Лише рунний камінь знову залишився на підлозі.

— «Так ми далеко не зайдемо. Нам потрібен інший підхід». — прошепотів Серх.

Коли Джига я викликав втретє, то помітив, що руни на каміннях проходу відповіли на мої речитативи з рунної магії легким вібруванням та різним світінням, ті каміння, з яких починав маг, світилися іншим кольором, це, здається, щось означає. Маг цього разу з’явився ще більш роздратованим.

— «Ці пастки не просто реагують на магію — вони живляться нею», — сказав він. — «Що більше я використовую захисту, то потужнішим стає удар. Сам я не впораюсь».

— «То що ти пропонуєш?» — запитав ельф.

— «Потрібно координувати дії. Серх, запам’ятовуй кожен мій крок. А Олесь», — він глянув на мене, — «звертай увагу на каміння в магічному зору. Вони, здається, реагують на магію і підказують шлях».

— «Добре», — сказав я, поки всі пропонували свої варіанти проходу. — «Тільки в мене є інша теорія».

— "Слухаймо тебе", — сказав Барк.

— "Коли я промовляю руни, то каміння святяться іншим світлом в моєму магічному зору", — почав я. — "Я думаю, це і є правильна дорога до склепу, раз тут всі написи на рунах, то і прохід теж повинен бути для тих, хто цією магією володіє, це логічна"

— "Спробуймо", — сказав маг. — "Бо по моєму методу треба буде ще раз двадцять померти, щоб дійти до кінця."

— "Тільки хтось буде говорити, куди ступати, поки я промовляю руни, буду жестами показувати в яку сторону йти та скільки кроків робити, але це буде голосно в залі — відлуння", — попередив я.

— "Добре", — кивнув Джиг. — "Нехай ще Серх записує та малює прохід на листі."

— "Зараз зроблю", — відповів Серх, дістаючи пергамент.

Через кілька хвилин приготувань ми почали знову. Я заліз на кам’яний саркофаг, щоб було добре помітно, куди ступає маг, і знову він рушив пекельним шляхом. Крок за кроком він просувався вперед, а ми залишалися позаду, дотримуючись домовленості щодо передачі команд. Я читав руни та показував, куди ступати, а Барк говорив магу.

— Прямо, дві, — голосно сказав Барк.

Відлуння підхопило його слова і почало гуляти залом, викривляючи їх:

— Мо... дві... дві... дві...

Джиг насторожено переніс вагу на зазначену плиту. Нічого не сталося. Він кивнув, і ми продовжили.

— Наліво, одна.

— Во... лі... вона... одна... — відлуння перекрутило слова, перетворюючи їх на химерний шепіт, що змусив нас нервово оглянутися.

Кожен звук, що вилітав із рота воїна, ніби потрапляв у пастку між древніми стінами. Відлуння жило своїм життям, деформуючи фрази, плутаючи значення слів. Те, що починалося як зрозуміле і чітке, поверталося назад у спотвореному, часом зловісному вигляді.

— Прямо, три.

— Ямо... прямо... ма... три...

Здавалося, стіни шепотіли щось своє, додаючи звуки до наших, а маг уперше почав вагатися.

— Праворуч, одна.

— Во... вона... два... одна...

На кожному новому камінні Джиг зупинявся і сканував простір магією, а Серх ретельно малював карту. Час від часу маг озирався на нас із настороженим виразом обличчя, ніби прислухався до відлуння, намагаючись зрозуміти його приховану логіку.

Однак згодом через цю плутанину Джиг наступив не на той камінь. Почувся ляск, і його знову переламало та відкинуло магічним розрядом до нас. Маг зник, а на його місці залишився лише рунний камінь.

— «Прокляття!» — тихо вимовив я.

— «Дуже хитра тварина придумала цю пастку», — пробурмотів Барк, оглядаючи склеп, із якого з’явився розряд. — «Схоже, тільки той, хто знає рунну магію, може тут пройти.»

— «Спробуємо ще раз», — сказав Серх, витираючи піт із чола. — «Можливо, є спосіб зрозуміти ці спотворення звуку.»