Розділ 2.

На ранок мене розштовхав Серх. Його обличчя було суворе, погляд зосереджений, а спорядження все було в павутинні та бруді.

— Ей, хлопець, прокидайся, — казав він і штовхав мене в плече.

— Щось сталося?

— Поки тихо, але є новини. Як перекусиш, приходь до входу в печеру. Треба обговорити, що робити далі, — відповів Серх, перш ніж піти на вихід.

— Гаразд, — відповів я, почавши збиратися.

Я протер очі, озирнувся навколо й помітив ельфа, який сидів неподалік і їв. Його звали Вастерк, і сьогодні він виглядав краще, ніж вчора, хоча рухався з помітними труднощами. Я розпитав ельфа про його стан, і той запевнив, що почувається краще, але визнав, що йти довго зараз не зможе.

Після швидкого перекусу я підійшов до входу, де на мене вже чекали Серх і Барк. Вони розглядали карту, нашвидкуруч накреслену на шматку пергаменту.

— Щось знайшли? — запитав я, коли всі зібралися.

Серх показав на карту:

— Так, ось дивись. Я пройшов кілька основних коридорів. Є три напрямки. Перший веде до виходу, через лігво павуків. Там багато великих істот, і прохід завалений камінням. Біля того місця я помітив нору, з якої постійно вилазять павуки, й, схоже, там є не тільки вони. Я бачив істот, які виглядали як люди, але це точно не вони. Цей шлях перекритий, у трьох там не впораємося. Пробиватися через них, а потім через завал буде складно і займе багато часу, ще й шум приверне більше павуків.

Він провів пальцем по другому коридору:

— Другий коридор веде вниз, у глибини Брами Смерті. Там усе складніше і непередбачуване. Я бачив залишки старих коридорів, які виглядають як частина давніх катакомб, явно зроблених розумними. Павуків тут менше, ніж у лігві, але вони теж трапляються. Хоча це не головна небезпека, там у коридорах встановлено багато механічних пасток, а з глибин віє магією, щось там явно не так.

— А третій шлях? — запитав я.

Серх похитав головою:

— Третій коридор здається безпечним, ніхто там не бігає, але він веде в нікуди. Кілька тупиків, пасток і старих проходів, які частково обвалилися. Схоже, це був колись основний вхід, але зараз там усе ледве тримається. Небезпечно навіть наближатися.

Ми замовкли, вивчаючи карту. Шлях на поверхню здавався логічним, але складним. Спуск у глибини міг дати відповіді на наші запитання, але водночас наражав нас на значно більшу небезпеку.

— Я вважаю, що треба пробиватися на поверхню, — нарешті мовив Серх. — Якщо залишимося тут надто довго, ризикуємо втратити всі сили та ресурси. Хоча може прийти підмога, а може і не прийти, ми не знаємо, що твориться на поверхні. Будемо сидіти на місці, й павуки нас знайдуть і вб’ють, а вас Олесь із Вастерком вони просто зжеруть.

— А якщо там, унизу, є те, що ми шукаємо? — тихо запитав Барк, глянувши на мене. — Рунні каміння наших побратимів та розлом — джерело всього цього хаосу. Може, саме це і є наша мета?

Я замислився. Він мав рацію. Відчуття спорідненості тягнуло мене вниз, у глибини підземелля. Якщо це рунні воїни туди пішли, і ми їх там знайдемо та розпитаємо, що тут сталося, то це дасть нам відповіді на багато запитань і таємниць. Там безсумнівно було щось важливе, щось, що могло дати відповіді на деякі наші запитання та дозволити врятувати рунних воїнів.

— Пробиватися на поверхню зараз — це відступ, — додав Барк. — Сидіти тут не варіант, нас згодом знайдуть. Але йти вниз — ризик. Що скажеш, Олесю?

Я подивився на карту, на Барка, Серха, а потім озирнувся на Вастерка. Ельф мовчки слухав нашу розмову, його обличчя залишалося непроникним. Моє серце билося частіше, тяжкий вибір, монету підкинути чи що.

— Я гадаю… що ми маємо спуститися вглиб, — нарешті сказав я після невеликої паузи. — Там є щось, що може бути ключем до розв’язання цієї загадки. Ми не можемо просто піти, не дізнавшись правди. Треба перевірити всі ресурси та вирішити, чи варто викликати останнього воїна з резервного рунного каміння.

— Викликай останнього воїна, — сказав Барк. — Якщо що, мене можеш використовувати як пошуковий камінь. Я готовий до цього.

— Вастерк, що ти скажеш? — спитав Серх.

— Якщо наша місія знайде розгадку розлому або навіть зачинить його, я готовий вирушати хоч зараз, — відповів ельф, його голос звучав упевнено, хоча було помітно, що він ще слабкий. — Наша раса і так багато зазнала жахів розлому.

— Тоді вирушаємо через годину, — сказав Серх, перекладаючи карту в рюкзак. — Приготуйтеся, далі буде складніше і небезпечніше. Підемо не швидко, обережно і не привертаючи зайвої уваги.  

Я згодом зібрав свої речі, перевірив меч і решту спорядження. Передавши свій лук і стріли Вастерку, він уважно перевірив його стан, спробував у роботі, й хоча його губи стиснулися від болю ран на тілі під час натягу, визнав його нормальним.

Потім викликав ще одного рунного воїна. Це був маг Джиг. Його поява додала нам певної впевненості: у нього виявилося кілька запасів їжі, еліксирів та магічних пристроїв. Поки ми збиралися та перерозподіляли припаси, воїни йому розповідали про наш стан справ. Ми не знали, що чекатиме нас у глибинах, але всі були готові прийняти цей виклик.

Залишивши в закутку кімнати повідомлення про те, що ми знайшли, і розписавши наші наступні дії, ми приготувалися до подорожі в глибини Брами Смерті. Якщо хтось прийде нас рятувати й знайде це місце, то знатиме, куди ми пішли.

На вечір четвертого дня перебування в цій віддаленій від основного коридору печері ми увійшли в лабіринт, що вів нас у саме серце підземелля. Ми рухалися повільно, обережно перевіряючи кожен метр. Кожен крок міг бути останнім через пастки, павутину чи несподівані звуки, що могли видати нашу присутність.

Серх ішов попереду, обережно піднімаючи магічний кристал, який розганяв темряву й освітлював наш шлях. За ним йшов маг Джиг, далі — Вастерк, я і Барк замикав колону. Усі були напружені та готові до будь-якої небезпеки.

Коридори не були просто тунелями. Це був справжній лабіринт. Стіни час від часу розширювалися, утворюючи величезні поховальні зали. Деякі з них були майстерно побудовані: зі сталактитів і сталагмітів тут були створені колони та статуї. Мені здавалося, що колись тут жили інші істоти, які використовували ці підземелля для поховань, бо я не бачив таких в книгах, що давав мені маг. Тепер же усе це місце було мертвим, наповненим лише небезпекою й забуттям. Йшли стежкою, якою бігали павуки, так ми сподівалися дістатися до місць, де пройшли рунні воїни.