Розділ 1.

Коли трохи заклав прохід, відпочив після переміщення печерами та перестав роздумувати над тим, що робити далі, я відчув шалену втому. Щоб відволіктися вирішив ретельніше оглянути закуток, де ми опинилися, бо зовні час від часу лунав шурхіт павуків з віддалених тунелів, створюючи моторошну атмосферу. Ось моє око зупинилося на місці, де я поклав ельфа: на перший погляд, це виглядало як звичайний виступ каменю, але при ближчому розгляді я зрозумів, що це були дві широкі обтесані й підігнані дошки. Далі в кутку стелі виднівся вузький отвір, схожий на димар, - слід того, що тут колись палало вогнище.

— Хтось жив тут, — пробурмотів я, прислухаючись до відлуння своїх слів у темряві. "А якщо це так, то, можливо, десь поряд звідси є шлях на поверхню."

Відклав ці думки й вирішив викликати рунного воїна Барка. Камінь запульсував, я промовив руни й ось велетенська постать воїна з’явилася у світлі магічного кристала. Рунічні символи на його броні спалахнули на мить, освітивши все навколо наче відлуння згаслого вогню.

— Як ви тут, Олесь? — запитав Барк.

Його голос луною рознісся по печері. Він відразу ж почав уважно оглядати всі закутки, немов звик перевіряти нові місця на безпеку.

— Мені щось млосно, я відпочину, голова паморочиться, посторожиш нас? — відповів я.

— Це дія еліксиру, що тобі дав. Поїж та лягай спати, я все зроблю.

Я коротко розповів йому про наші пригоди в печерах, а він поділився подіями що сталися з лісової галявини. Розмова текла неквапливо, спокійно. Я жував і слухав мовчки, киваючи у відповідь на ключові моменти, про їхні пригоди у лісі та прорив до печер. Барк, як завжди, був небагатослівним, але його впевнений голос і сталевий погляд дарували відчуття безпеки навіть у цій темній далекій печері десь в ельфійському лісі.

— Ти добре впорався і зробив усе правильно, — сказав він, поклавши важку руку мені на плече. — Але тобі потрібен відпочинок. Завтра буде важкий день.

Я кивнув і пішов до лежанки, залишивши Барка на сторожі біля входу в печеру, і знову згадав, як багато разів він рятував мені життя. Я знав, що він набагато витриваліший за мене, а його безсмертна душа та сильна воля дозволяла йому невтомно стояти на сторожі та бути завжди зібраним. Якби не він, я, напевно, давно загинув би в цих нескінченних поневіряннях на планеті.

Ця думка засяяла надією, як іскра у темряві, що і цього разу буде все добре, але втому було вже не здолати. Еліксир, який Барк дав мені, почав діяти, я дозволив собі розслабитися. Мої очі закрилися, і я ледь торкнувшись лежанки, відчув, як власні спогади промайнули в голові.

Наче кадри фільму, мигнули всі події, що привели мене до цього світу. Як я знайшов дивний рунний камінь, персні, браслет і клинок у старому млині. Як ці артефакти назавжди змінили моє життя.

Згадалися перші дні після потрапляння сюди, коли я ще нічого не розумів та намагався адаптуватися до цього світу. Невідомий світ та його раси, маг Геон, людські міста, ельфи з їхніми загадковими лісами, вітрильні кораблі, гноми й легенди про рунну магію. Я згадував, як торгувався з гномами за рунні каміння, бився в печерах з друзями, шукав рунне каміння на пляжі, вивчав рунну та просту магію і дізнавався основи виживання в цьому небезпечному світі. Потім були інші рунні маги, що перевіряли мої магічні здібності й розповідали біля вогнища історії про давні та легендарні битви. Колись це здавалося мені чужим, нереальним, а тепер це стало невіддільною частиною мого існування.

Під спиною відчувалися обтесані дошки лежанки, що колись служили комусь тут притулком. Чи міг би я уявити донедавна, що житиму в таких умовах, слухаючи, як у глибині печери шурхотять павуки? Навряд. Але тепер я розумів: це не просто боротьба за виживання, це такий стиль життя у рунних воїнів. Деякі події вже навіть залишилися в минулому, але кожна з них випалювала на моїй душі свої знаки, немов як ті самі руни на камінні. Та і вся ця подорож, змушує мене рости, змінюватися, ставати сильнішим.

"Дякую, доле, що не залишила мене самого", — подумав я, ще раз поглянувши на рунного воїна Барка, що сидів біля проходу та щось там робив. Без допомоги тих кого я зустрів в цьому світі, мабуть, давно б загинув у цих нескінченних мандрах.

А втім, можливо, цей світ обрав мене для чогось, а не навпаки. З такими думками я перевернувся на імпровізованій лежанці, відчуваючи, як нагріваються дошки піді мною і стає тепліше. Знаю, що завтра буде новий день, і, можливо, ще одна можливість знайти шлях до свого дому. Згодом дозволив собі розслабитися, і сон, наче темна хвиля, накрив мене, забираючи в обійми відпочинку.

Інтерлюдія.

Барк, залишившись на варті, присів біля входу до печери. Його постать здавалася нерухомою, але погляд невпинно ковзав по темних проходах, ловлячи найменший рух або звук. Він уже звик до цього стану — бути на сторожі, не дозволяючи собі ні хвилини розслаблення. Але поки все ще тихо, треба перебрати речі й подивитися, що може стати в пригоді в печерах і проти павуків. Бо в кімнаті він ще помітив на стелі символ, якій вже колись бачив, здається у нього в скрині є пластина з таким знаком.

Його рука торкнулася просторового перстня на пальці, а погляд на мить зосередився, і думки виринули з темряви, мов брижі на поверхні води. Цей перстень був одним із небагатьох речей, які він мав завжди при собі, його мовчазний напарник і неоціненний скарб.

Він промовив рунічний символ, вбудованого в перстень, і поряд з’явилася скриня з всім, що він зберігав у цьому невеликому, але пам’ятному сховищі. Він відкрив її та перед його зором з’явилися речі, які пройшли разом із ним через сотні битв, років і пригод.

Ось невелика дерев’яна фігурка, вирізьблена його донькою сотні років тому. Тоді це була просто дитяча іграшка, але для Барка вона стала символом пам’яті про ті часи, коли він ще не був рунним воїном. Він взяв її в руки та спогади мимоволі нахлинули, ось вони разом зрізають гілку для іграшки, він пояснює як робити фігурку, з чого починати та в яку сторону треба обробляти деревину. Потім він поїхав в місто, а повернувся вже на попелище і все що залишилось від його сім’ї це оця іграшка. Саме тоді він прийняв рішення боротися с загарбниками та темними силами, а пізніше його відібрали в рунні воїни. Барк змахнув сльозу і відклав іграшку.