Розділ 25.

Віз здригався від ударів, але конструкція витримувала. Я напружено вдивлявся в хаос навколо, намагаючись знайти сліди Олеся. Серце калатало, як барабан, а адреналін змушував тіло працювати на межі можливостей.

— Потримай кермо! — кинув я Сету, передаючи йому контроль над возом. Він схопився за важелі, а я підтягнувся до прорізів на даху конструкції, щоб краще роздивитися навколишній ліс.

Навколо все було занурено у мішанину світла й тіней. Я побачив кількох рунних воїнів, які тримали оборону на віддалі, та воїнів-ельфів із нашої групи, які повільно відступали до позиції Барка. Але Олеся все ще ніде не було видно.

— Дивись ліворуч, там хтось бігає! — раптом крикнув Сет, вказуючи на чагарники.

Там, за завісою павуків, промайнула тінь — постать у легкій броні. Ми туди не проїдемо, але це міг бути Олесь. Я миттєво зістрибнув з крісла біля прорізів возу, та забравши в Сета арбалет, і вибрався на зовні та кинувся в той бік де Сет когось бачив.

— Ти що, здурів?! — почувся його вигук. — Я прикрию тебе! Погодь.

Бігти крізь густі чагарники було складно: павуки вилазили звідусіль, і з кожним кроком усе важче ставало їх відбивати. Мій арбалет стріляв раз за разом, але болти вже закінчувалися. Раптом один із павуків збив мене з ніг і звалив на землю, притиснувши жвалами, намагаючись прокусити обладунки. Я ледве встиг відбитися коротким мечем і встромив його в м'яке місце між пластинами хітину.

Підвівшись, я побачив, як тінь знову зникла серед дерев десь попереду.

— Олесь! — вигукнув я щосили.

Відповідь була несподіваною: магічний спалах десь на поляні освітив хащі, і на мить я побачив його. Фігура стояла, обпираючись на палицю, а навколо нього крутилися павуки. Мабуть, він був поранений, але досі тримався.

— Тримайся, я йду! — закричав я, набираючи швидкість.

Павуки попереду шурхотіли, наближаючись до хлопця з усіх боків. Я витягнув останній запас вибухівки та кинув її просто в гущу павуків поблизу хлопця. Гучний вибух розірвав їхню кучу, піднявши хмару пилу.

Я добіг до Олеся. Він лежав лицем до землі, але, підхопивши його під руку, я зрозумів, що це не він, а невідома мені людина. Хоча… щось у ній здалося дивним.

— Хто ж ти такий? — пробурмотів я собі під ніс, швидко оглядаючи його.

У цей момент добіг Сет. Він добив пару поранених павуків і крикнув:

— Ми повинні швидко рухатися! Хапай Олеся і відходимо назад до возу, їх тут дуже багато!

— Це не Олесь! — вигукнув я.

— А хто це?

— Не знаю, але це точно не з нашої групи. Схоже, він прийшов разом із павуками.

— Усе одно в’яжи його й відходимо назад! Потім розберемося, — відрізав Сет.

Я швидко зав'язав руки й ноги цій істоті, підхопив її та ми почали пробиватися назад до возу. Павуки насідали, але нам вдалося вирватися з лісу на поляну. Там на возі вже стояв рунний маг, який бив магією по павуках. Навколо крутилися кілька воїнів разом із Барком.

— Давайте сюди! — закричав маг, коли ми вирвалися з чагарників.

Ми з останніх сил заскочили у віз, скинули тіло в кутку, і я негайно взявся за кермо.

— Усе нормально? — гукнув Барк, намагаючись оцінити наш стан. — Що з Олесем?

— Це не він! — коротко відповів я, киваючи на тіло. — Олеся ми не знайшли.

— А де він дівся?

— Не знаю. Але схоже, ця істота керувала павуками, — сказав я, дивлячись на наш "трофей".

— Треба відходити до лісу! Швидше! Їх тут занадто багато. — підганяв нас Сет, відстрілюючи павуків з арбалета.

Віз рухався, з кожним ривком віддаляючись від поляни, де насідали павуки. Частина рунних воїнів зайняли місця у возі, а інші поступово відступали до лісової дороги. Їхнє завдання було ясне: прикрити відхід малих груп. Я зосередився на керуванні, уважно стежачи за дорогою, яка, петляючи, вивела нас до місця, де тримали оборону решта наших сил.

На поляні біля залишків повітряної кулі було неспокійно. Ельфи разом із рунними воїнами відбивали поодинокі напади павуків, які кидалися на їхні позиції. Побачивши нас, кілька магів розчистили шлях до місця оборони, зупиняючи наступ павуків. Ми зупинили віз неподалік, і всі почали вибиратися з нього.

Барк першим виліз й кинувся до командира оборони.

— Усі живі? Скільки воїнів не вистачає? Олеся не бачили? — гаряче запитав він.

Командир швидко рапортував:

— Відсутні три рунних воїни, двоє ельфів... і Олеся також немає. Решта готуються до оборони. Кулю частково зібрали. Можемо відходити, залишки вантажу забрані, а рештки спалили, щоб не залишити павукам.

Барк, стискаючи зуби, кивнув, обмірковуючи подальші дії.

— Хтось бачив, куди дівся Олесь? — запитав він, обводячи поглядом присутніх.

— Ніхто не бачив, — похмуро відповів один з ельфів, тримаючись рукою за поранене плече. — У тому хаосі було складно розібратися. Якщо він десь у лісі, або на деревах то, можливо, все ще живий, я якщо ні, то його потягнули у лігво.

Раптом шурхіт із возу привернув загальну увагу. Істота, яку ми захопили під час відступу, ворухнулася. Її очі блиснули жовтим світлом, і вона голосно захрипіла. Воїни одразу наставили на неї зброю.

— Що це за потвора? — вигукнув один із рунних воїнів, уважно дивлячись на полоненого.

— Схоже, це не просто істота, а якийсь керівник павуків, — відповів я, витираючи піт із чола. — Вона була поруч, коли ми шукали Олеся. Якщо хтось щось знає, то це вона.

— Тоді нехай говорить, — сердито кинув Барк, підходячи ближче.

Я витягнув пляшечку з еліксиром, який мав пробуджувати свідомість, і обережно вилив декілька крапель на обличчя істоти. Вона загарчала, відкриваючи рот із гострими зубами, але була зв’язана настільки міцно, що навіть не могла поворухнутися.

— Хто ти й чому тут? — різко запитав Тех, нахиляючись до неї. — Куди дівають наших поранених? Відповідай!

Істота засичала, наче павук, і заговорила ламаною мовою нашого світу: