Розділ 22.

Повітряний змій до вечора зник, і тривога дедалі більше опановувала всіх. Ми обговорювали, чи варто відправити ще одну групу для перевірки того, що сталося, але наказ є наказ — Барк не схвалив би такої самодіяльності. Було вирішено дочекатися ранку, щоб прийняти зважене рішення. З боку розлому іноді доносився дим, і всі сподівалися, що це наші воїни борються з павуками.

Ніч теж видалася неспокійною: павуки здійснювали дрібні набіги на наш табір. Здавалося, що вони якось спілкуються між собою, й цілеспрямовано йшли до руїн де ми були. Тож поки що рунні воїни успішно відбивали атаки. Їхня оборона за ці дні була добре організована, і вони не дозволяли ворогам наближатися на небезпечну відстань чи у великій кількості. Навіть маг кілька разів вдало застосовував свої заклинання, щоб знешкодити особливо великих супротивників, які проривалися ближче. Ми чергувалися на постах, але відпочинок був неспокійним — кожен знав, що у цьому лісі небезпека ніколи не зникає.

На світанку звісток від Барка і його групи так і не надійшло. Я скористався рунами, щоб перевірити навколишню місцевість на спорідненість з рунними каміннями, але ні відгомонів, ні тяжіння в напрямку їх зникнення не виявив. Це наводило на думку, що саме розлом заважав мені їх знайти, а можливо, з ними все було гаразд, і вони просто не змогли подати сигнал.

До обіду ми вирішили готуватися до рейду. Усі розуміли, що чекати більше не можна, інакше ми ризикуємо втратити не лише людей, а й рунні каміння, які до цього вдалося знайти у цих лісах біля розлому. Група швидко зібралася, озброїлася та вирушила вглиб лісу.

Пройшовши кілька кілометрів похмурою стежкою серед мертвих дерев і павутиння, ми раптом почули знайомі голоси.

З-за дерев з’явилися Барк та його загін. Однак одразу стало зрозуміло, що їх залишилося менше половини — значна частина бійців загинула. Ті, хто вижив, виглядали виснаженими та пораненими. На їхніх обличчях застигла суміш втоми й гіркоти, але в очах палала рішучість. Судячи з усього, вони всю ніч вели запеклі бої, а дорога назад стала випробуванням на витривалість.

— Ви живі! — вигукнув один із наших воїнів, і в його голосі прозвучало полегшення.

Барк повільно кивнув і підійшов ближче, важко ступаючи. Його броня була вкрита брудом і кров’ю, а погляд залишався зосередженим.

— Живі, але не всі, потім віддам рунне каміння, — відповів він глухо, витираючи долонею кров із порізів на обличчі. — Там, біля розлому, ситуація значно гірша, ніж ми думали. Павукові потвори множаться, а сама місцевість продовжує змінюватися. Їх щось приваблює у цей світ, щось більше за магічну аномалію чи вихід на поверхню. Нам потрібно обговорити, що робити далі.

— Гаразд. Відходимо до руїн, — запропонував один із командирів нашої групи.

— Ні, — різко заперечив Барк, озираючись навколо. — За нами слідує ціла орда. Не менше сотні великих павуків. Ми трохи зупинили їх вогнем, але біля руїн ми їх не стримаємо. Потрібно відступати до першої печери. Там ми зможемо укріпитися, перегрупуватися та відпочити. А потім вирушимо до ельфійського міста, якщо дорога залишиться безпечною.

Воїни обмінялися тривожними поглядами, але ніхто не став сперечатися. Командир групи кивнув, погоджуючись із Барком.

— Зрозумів. Тоді не зволікаємо. Висувайтеся назад до руїн першими, а ми розставимо пастки й наздоженемо вас біля печери.

Група швидко перегрупувалася. Барка і його бійців взяли в кільце наші маги та лучники. Пораненим надали першу допомогу: обробили рани, влили еліксири й підтримували їх, не дозволяючи відставати.

Шлях до печери був напруженим. Павуки переслідували нас, але не роєм, пастки й бар’єри, виставлені магами, стримували їхній натиск, добігали одиниці та вже трохи поранені та обпалені. Нарешті ми ввечері досягли печери й почали облаштовувати оборону на ніч. Це був шанс перепочити й підготуватися до нової битви в захищеному місці. Воїни розділили всіх на три групи: одні відпочивали, інші створювали та зміцнювали оборону, треті охороняли. Мене загнали в печеру, де я викликав загиблих рунних воїнів. Так і пройшла ніч у тривогах, чергуванні та відпочинку. Ранок зустрів мене запахом гару, а вихід із печери був затягнутий густим туманом, крізь який ледь проглядалося небо. Періодично за входом чути було клацання і шурхіт, що долинали то зліва, то справа. Павуки трохи заспокоїлися за ніч, а перед входом лежало близько двадцяти вбитих великих істот. Напевно, це були ті, що переслідували групу Барка з розлому.

Усередині печери панувала напружена тиша. Я якраз чув розмову командирів неподалеку.

— Ми не можемо тут довго залишатися, — почав Барк, обводячи поглядом втомлених бійців. — Вони скупчуються в околицях і незабаром знову спробують прорватися в печеру, не можна тут довго затримуватися. У нас є максимум година, або час до обіду, щоб привести себе до ладу та вирішити, що робити далі.

— У нас є поранені, — нагадав один із командирів. — У такому стані не всі зможуть швидко продовжити шлях. Ми з ними будемо пересуватися досить повільно.

— Тоді потрібно вирішувати, як під час битви біля Зеленого Броду. Пам’ятаєш?

— Так. Ти пропонуєш добити всіх поранених і тих, хто не може швидко пересуватися, а потім викликати їх знову у безпечному місці?

— Це трохи не так, але принцип той самий. Ми всі ділимося на кілька груп. Спочатку перша група йде частина в бік ельфійського міста, за ними через годину інша, а слідом третя, підбираючи загиблих та поранених. Завдання перших — відтягнути на себе частину павуків, які зібралися навколо печери. Друга ще частину відтягне, а третя має вже йти вільніше з пораненими.

— Цікава ідея. Потрібно переговорити з воїнами, — сказав один із командирів.

— Бери тільки добровольців й тих, що відпочили, — додав Барк.

— Гаразд.

Я слухав це з цікавістю: як спокійно люди розпоряджаються своїм життям. Хоча, як би ви вчинили, знаючи, що воїни — це ресурс, який можна досить швидко відновити?