Розділ 18.

Дочитавши руни над першим каменем, я промовив руну виклику. Спалах світла осяяв коридор, і переді мною матеріалізувався рунний воїн із бойовим молотом. Його масивна фігура, одягнена в обладунки, переливалася хитромудрими візерунками, схожими на ті, що були вигравіювані на камінні.

— Привіт, — сказав я.

— Ти хто такий? — запитав воїн, озираючись навколо.

— Зараз поясню, але спочатку викличу другого.

— Небезпека є?

— Так, павуки з розлому наприкінці тунелю. Я кількох там вбив і трохи перегородив прохід їх трупами, тож, по ідеї, інші не повинні пролізти.

— Я піду перевірю.

— Добре.

Поки перший воїн пішов на розвідку, я викликав другого. Знову спалах світла, і переді мною матеріалізувався ще один рунний воїн, цього разу з масивним мечем.

— Привіт.

— Небезпека?

— Зараз поки що ні. Інший воїн перевіряє там, —  я вказав напрямок.

— Яка ситуація? Де ми?

— Пішли до першого, я відразу обом усе розповім. Як тебе звати?

— Манус.

— Олесь. Будемо знайомі.

Ми дісталися до виходу. Там вже першому воїну довелося добити ще одного павука — хтось із тварюк витягнув труп з-під завалу і ліз сам.

— Сіг, привіт, — відгукнувся Манус. — Що тут у тебе?

— Знову павуки, — відповів перший воїн.

Вони обнялися, а я коротко розповів обом, що тут у нас коїться, де ми перебуваємо і чим я тут займаюся.

— Барк, кажеш, нагорі?

— Так. Я намагався зв'язатися, але він не відповідає.

— Куди веде тунель? Знаєш?

— Ні.

— Тоді ходімо перевіримо. Бо ззовні павуків дуже багато.

Так з воїнами рун на моєму боці ми почали свій шлях углиб тунелів ельфійського міста. Воїни охороняли, а я підсвічував їм дорогу магічним кристалом. Проходи ставали все похмурішими, павутиння налипало на спорядження, схоже, тут вже давно ніхто не ходив. Кам'яні стіни то звужувалися, то розширювалися навколо нас, а в міру того, як ми заглиблювалися у старі тунелі міста, повітря дедалі більше насичувалося запахом сирої землі та гнилі.

Підземелля під містом, схоже, являло собою лабіринт стародавніх та занедбаних проходів. Я вважав, що це якийсь запасний вихід з міста. Так ми й рухались, один воїн ішов попереду, інший прикривав тил, наші кроки гучно лунали кам'яними стінами, а воїни тримали зброю напоготові, готові до будь-якої загрози, що могла з'явитися з тіні.

Місцями стіни були вкриті вицвілими ельфійськими написами та згнилими реліквіями давно минулих часів. Але в міру того, як ми заглиблювалися, повітря ставало дедалі важчим, а потім з'явився слабкий запах павуків, який запам'ятався мені ще з печер гномів, я його не сплутаю вже ні з чим. Схоже, тут у них десь є лігво.

Згодом ми опинилися в природній системі тунелів під містом. Це були гладкі стіни, вимиті водою, які петляли, створюючи справжній лабіринт під землею. Схоже, місцеві павуки обрали ці печери для розмноження, і десь далі є ще один вихід в горах. Стеля й стіни тут були густо вкриті павутиною, а усю печеру заповнювали численні кокони. Іншого шляху далі не було — лише крізь них.

Після короткої наради ми приступили до планування знищення лігва. Ми перевірили, що у нас було з собою, узгодили детальний план і ретельно підготувалися до атаки. Воїни вирішили почати з краю, методично знищуючи кокони, поки не звільниться прохід.

Я ж мав із собою гном'ячу олію, яку планував розлити в лігві. Ідея була така: якщо павуки на нас нападуть як в печерах гномів, то ми підпалимо олію та відступимо до вузького лазу, яким прийшли. Ще воїни нагадали мені про загрозу зі стелі. Тому моя задача полягала у тому, щоб я магією зачистив стелю, унеможлививши несподіваний напад, як це сталося в гном'ячих печерах.

Спершу ми розчистили від павутиння прохід, що вів до лігва. Потім я освітлив стелю і магічними ударами збив кількох павуків, які зачаїлися серед сталактитів. Після цього в справу вступили воїни: вони почали руйнувати всі кокони на своєму шляху, добиваючи дрібних павуків, які намагалися вирватися. Я слідував за ними, добивав поранених, розливав олію на стіни для пастки та освітлював магією всі закутки печери.

Так ми пройшли десь половину печери, коли з далекого проходу почали з’являтися інші павуки. Вони видавали стрекотіння, ніби спілкувалися між собою чи кликали на допомогу інших павуків. Воїни справлялися з ними, а я лише допомагав збивати магією тих, хто ліз по стелі. Коли вже розлючені павуки у великій кількості досягли наших воїнів, у бій пішли списи, потім мечі, а наприкінці — моя магія. Я намагався економно використовувати магічні стріли, пам’ятаючи, як на березі у гномів мене відключило через перенапругу при надмірному використанні магії.

Коли я вже думав, що ми спокійно дійдемо до виходу з печери, з’явився величезний павук, який насилу пролазив через прохід, попутно давлячи інших павуків, що забарилися.

— Відходимо! — викрикнув Сіг.

Воїни почали відступати, бо на них одразу кинулося кілька середніх тварин плюючись павутиною. Тим часом величезний павук прорвався крізь прохід, а за ним заскочило ще кілька десятків середніх, які почали миттєво заповнювати печеру. Я першим кинувся назад, до вузького тунелю, а воїни побігли за мною. Настав час підпалювати олію.

За лічені секунди ми подолали відстань до виходу з лігва. Я метнув смолоскип у розлиту олію, але через поспіх не влучив у заплановане місце. Смолоскип зачепився за сталактит та впав поруч, проте іскор виявилося достатньо. Полум’я миттєво спалахнуло, перетворивши організований наступ павуків на панічний безлад. Вогонь люто пожирав усе на своєму шляху. Ті, хто намагався втекти назад, і ті, що засіли на стелі, згоріли разом із павутинням, перетворившись на палаючі тушки. Вони бігали та ще більше розносили полум'я далі по печері.

Лише найбільші павуки якось пережили це пекло, але їх швидко добили воїни. Хоча й самі зазнали невеликих опіків під час добивання павуків в лігві; на броні Мануса ще навіть догоряли залишки прилиплої павутини.