Розділ 17.

Весь наступний день поглинули клопоти зборів та стратегічне планування. Ми складали списки необхідного так ретельно, наче готувалися до справжньої війни, адже спорядження мало бути бездоганним. Разом із Барком я обійшов місцеві крамниці, шукаючи заміну своєму старому обладунку, який вже став тісним. На щастя, ельфійські майстри знаються на захисті — мені вдалося підібрати чудові зразки.

Вся команда виявила бажання йти з нами, за винятком Альміси, яка все ще чекала на дозвіл батька. Справжню ж мету походу ми ж поки що тримали в таємниці. Дивно, але все вказувало на те, що нам судилося йти саме туди: де було місто майстра, що створив мій браслет і саме туди ж мене невблаганно тягнуло споріднення рунних каменів. Чи це був збіг, чи невідворотний фатум цього світу — я не знав. Але доля підкинула ще один подарунок: в одній із лавок, у старій запиленій скриньці, я знайшов чотири рунних каміння. Крамар навіть не пам'ятав, звідки вони там, — вочевидь, вони чекали на мене дуже давно.

Мене також тягнуло в ельфійські ліси. Ймовірно, там залишилося кілька рунних каменів, прихованих у хащах, де загинули воїни, але ці місця ми вирішили оглянути дорогою до поселення. Віар на завтра обіцяв знайти місцевих ельфів, які добре знають ці землі та могли б допомогти в їх пошуках.

Пошук рунних каменів був схожий на гонитву за часом, адже кожен камінь містив часточку стародавнього світу та його історії, відкриваючи ключ до розгадки таємниці, яка привела мене сюди.

Наступного ранку мене розштовхав Барк, і ми вирушили в наступну подорож ельфійськими лісами. У каравані було чотири вози: один з провізією, другий наш, третій Геона, а четвертий належав ельфам. Загалом нас було близько двадцяти осіб. Я сподівався на приємну прогулянку після тижневого тренування, але помилявся. Геон, суворий маг, всю дорогу перевіряв мої знання, удосконалюючи мої магічні здібності. Багато з того, чого, як мені здавалося, я навчився, він відкинув та забракував, демонструючи, як насправді потрібно застосовувати магію.

Його заняття були вимогливими до найдрібніших деталей, а методи відточування заклинань змушували мене працювати на межі можливостей. Після його порівнянь і демонстрацій я зрозумів, що майже нічого не вмію. Його терпіння до мене було титанічним, він міг годинами пояснювати основи, правильність застосування магії, а його методи відпрацювання магії були вимогливими до дрібниць. Геон наполягав на досконалості, проводячи мене через кожне просте заклинання, кожен рух. Лише коли мій контроль над магією ставав інстинктивним та природним, ми переходили до наступного заклинання.

Не відставали й Альміса з Віаром, які перевіряли мої навички слідопита в умовах лісу. Під час відпочинку я іноді ще шукав напрямок до рунних каменів, тож ця лісова подорож не залишила мені часу на відпочинок.

Другого дня, прочісуючи ліс у пошуках, ми натрапили на рунний камінь, захований під шарами землі та коріння. Як він там опинився, ніхто не знав, але я згодом сподівався з'ясувати це у воїна, який у ньому перебував.

До поселення ми дісталися, коли сонце вже сідало за горизонт. Ельфи зустріли нас тепло, і після короткої вечері запросили на велику галявину в серці лісу — саме там мав відбутися ритуал призову рунних воїнів. Новина про це розлетілася миттєво: здавалося, зібралися всі мешканці. Навіть віковічні дерева, схилив гилці, завмерли в очікуванні дива.

Геон узяв слово, виголошуючи палку промову про справедливість і добро, закликаючи всіх зберегти побачене в таємниці. Але його слова долинали до мене наче крізь вату — я був цілком поглинутий повторенням рунічних формул. Час було починати ритуал.

У центрі галявини я розклав каміння, залишаючи між ними по два метри простору. Мій задум був ризикованим, але ефектним: замість того, щоб викликати їх по черзі, я вирішив наситити кожен камінь рунним закляттям при пульсації, а потім активувати всі разом єдиною руною відкриття. Я переходив від каміння до каміння, шепочучи потрібні сполучення рун. Щойно камінь досягав піка сяйва і затухав, переходячи в режим очікування, я брався за наступний. Коли я дійшов десь до двадцятого, сталося дещо непередбачуване: над каміннями почали спалахнули магічні потоки, які почали з’єднуватися між собою, наче ділилися магічною енергією між собою. Ця енергія закрутилася навколо мене вихором, і над розкладеними каміннями почали формуватися напівпрозорі, схожі на примарні силуети, фігури воїнів. Вражений, я жестом покликав наставника.

— Бачите фігури над рунними каміннями? — запитав я Геона.

— Ні, — відповів маг. — Нічого такого в магічному плані я тут на галявині не бачу, є невеликі завихрення, але я думав, що це магія лісу так допомагає втілитися воїнам у цьому світі. Це цікаве спостереження, про це в книжках про руни згадування не має.

— Дивно, у мене зріє впевненість, що всю рунну магію на цю планету принесли вихідці з інших світів. Бо місцеві жителі це відчувають або бачать по-іншому.

— Є така теорія, але поки вона нічим не доведена.

— Я вже майже завершив, кличте Альмісу.

Честь вимовити фінальне слово випала Альмісі. Вона кілька днів старанно вивчала руну активації, і це рішення було символічним: я вірив, що рано чи пізно повернуся у свій світ, а вона залишиться тут як та, що відродила забуту легенду про Рунних Воїнів.

Її речитатив розрізав тишу, а потім викликав сліпучі спалахи світла. Один за одним на галявині почали виростати могутні постаті у стародавніх обладунках, вкритих сяючими рунами. Їхня зброя випромінювала світло, наче відлуння славетних часів минулого. Ельфи, освітлені магічним сяйвом, завмерли у благоговінні перед цим видовищем.

Коли матеріалізація завершилася, наперед вийшов Барк. Він привітав новоприбулих побратимів, вочевидь відчуваючи глибокий зв'язок із кожним. Це були не бездушні големи, а особистості з власною історією, що присвятили життя боротьбі зі злом. У повітрі висіло відчуття, що ця ніч стала початком великих змін.